Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нічого, — Краль виглядав невинним, наче підстрелений олень. — Залишила мене там стікати кров’ю і втекла.

— Ви знаєте, куди саме вона втекла?

Хлопець у ліжку знизав плечима.

— Раніше вона жила на порожній фабриці осей на Рьодер­штрасе, але давно звідти пішла, — він зробив таке обличчя, ніби замислився, і такий вираз не дуже пасував цьому хлопцеві. — Але, — сказав він, — є хтось зі служби у справах неповнолітніх чи із суду, чи ще хтось, хто їй допомагає. Ви маєте поспілкуватися з ними. Зрештою, служба у справах неповнолітніх не повинна покривати злочинців, чи не так?

Ланге кивнув. Він міг чітко собі уявити, як виглядала ця нібито працівниця зі служби у справах неповнолітніх. І він дуже хотів з нею поспілкуватися.

Вона знову сиділа у цьому кафе. І свій другий сніданок, булочку з сиром, вона замовила просто від нудьги — у «Тіці» вона могла б отримати її дешевше, за неї заплатив би Ланге. Вона сиділа тут вже більше години — перед нею стояла третя чашка чаю і лежала четверта газета, — і весь цей час спостерігала за мокрим від дощу фасадом будинку навпроти. Напис все ще був там, блідий і нечіткий, хоча Кушке вчора зробив усе можливе, щоб стерти його, а також йому трохи допоміг дощ, але якщо було на те бажання, його все одно можна було б прочитати. ПОМСТА ЗА БЕННІ З.! Написано свинячою кров’ю, як розповіла їй Алекс. Як доречно. Можливо, допоміг би новий шар фарби. Або три тижні безперервного дощу.

«Не будемо забігати наперед», — подумала Шарлі.

Дощ щойно припинився. Що за літо! У часи кайзера{98} сонце світило частіше. Чи їй це просто здалося? Коли кайзер зрікся престолу, їй було всього одинадцять, можливо, у такому віці запам’ятовуються лише сонячні дні.

У будь-якому разі сьогодні все було сірим на сірому. А Кушке поки ще не з’явився. Навіщо йому виходити в таку погоду, якщо немає нагальної потреби? Ймовірно, він вирішив використати свою відпустку, щоб добре виспатися. Чи він взагалі читав газети? Можливо, він принаймні вранці сходив до поштової скриньки, щоб взяти свіжу газету, і вже прочитав її, якщо мав таку нагоду.

Але чи це змусить його панікувати? Звернення поліції про пошук свідка? Ланге припустив, що Кушке може спробувати з’ясувати, хто саме був цим свідком. І таким чином вони могли б зібрати ще кілька доказів проти цієї людини. Принаймні так він їй це пояснив. Це була теорія. На практиці ж поки нічого не вийшло.

Звернення поліції було сформульоване дуже ретельно. Не було жодних ознак того, що у вбивстві підозрювали поліцейського, лише шукали ключового свідка, який міг бачити смертельний інцидент в «КаДеВе» і якого описав інший свідок. А поруч був опублікований фоторобот, який передрукували майже всі газети. На жаль, у свідка було справді звичайне обличчя. Чи мав рацію Ланге щодо своїх підозр? Чи міг цей свідок виявитися вигадкою? Невже Алекс надурила їх усіх?

Шарлі не знала, що й думати про цю дівчину. З одного боку, вона довіряла їй, а з другого — бачила глибоку недовіру, яку Алекс все ще відчувала до неї, набагато більшу, ніж Вікі, яка, здавалося, вважала Шарлі своєю старшою подругою, наділеною материнськими якостями.

Учора, перед тим як лягти спати, Шарлі знешкодила свій «Баярд», дістала звідти магазин і патрони, які ще залишалися в стволі, і поклала зброю собі під подушку — настільки далеко зайшли її запобіжні заходи. Перебільшені запобіжні заходи, як показав наступний ранок. Патрони ніхто не чіпав, дівчата навіть приготували сніданок, коли Шарлі прокинулася.

— Превелике спасибі, — сказала Вікі, сором’язливо посміхаючись. — За все.

Спершу Алекс нічого не сказала, а просто налила їй кави, досить міцної, яка сподобалася б Гереону, але яку Шарлі насилу могла пити. Вона не показала цього й похвалила чорне, як смола, вариво. І тоді Алекс нарешті заговорила.

— Ми недовго будемо вашим тягарем, — сказала вона, — ми підшукаємо собі щось нове.

— Ви для мене не тягар. Ви можете пожити тут ще якийсь час.

Алекс кивнула, але вона, схоже, не дуже хотіла приймати пропозицію Шарлі. Чи це були залишки її недовіри, чи просто бажання незалежності — Шарлі не знала.

Вона сиділа й гадала. Або дівчата ще будуть в її квартирі цього вечора, або їх вже не буде. Вона просто сподівалася, що їм не спадуть на думку якісь дурні ідеї. З цієї точки зору, мабуть, було добре, що вона стежила за Кушке. На той випадок, якщо Алекс та Вікі щось задумали.

Нарешті щось сталося в будинку навпроти. Вхідні двері відчинилися, і з них вийшов Йохен Кушке. Одягнений трохи краще, ніж учора, і навіть чисто поголений. Він також оновив свою пов’язку, замінив її на кілька невеликих пластирів, набагато тонших, ніж учора. Рана, здавалося, добре гоїлася. До свого світло-сірого костюма Кушке вдягнув капелюх з широкими крисами та взяв парасольку.

Шарлі смикнулася, згорнула газету, мало не перекинула чашку, в якій ще хлюпала жалюгідна калюжа холодного чаю, і підвелася. Знову вона просто поклала гроші на стіл, а потім витягла парасолю з підставки біля входу і вийшла з кафе.

— Вам варто оформити абонемент, — гукнула їй услід офіціантка. — Якщо ви щодня так поспішаєте.

Шарлі ніяк не відреагувала, тому що Кушке теж поспішав. Чоловік йшов у напрямку Вінтерфельдплац, використовуючи парасольку як палицю. Вона непомітно йшла за ним, залишалася на іншому боці вулиці, розглядала вітрини найближчої крамниці, щойно він зупинявся, але завжди не зводила з нього очей. Вона поступово ставала справжнім експертом зі спостереження. Можливо, їй все-таки варто приєднатися до секретної служби.

Кушке кілька разів глянув на свій ручний годинник, здавалося, у нього була запланована зустріч.

«Що ж, — подумала Шарлі, — можливо, ми все-таки його спровокували, хто знає?» Мимоволі вона намацала свій пістолет. Він був на місці.

Кушке пішов на трамвайну зупинку. Принаймні кілька людей вже чекали тут на трамвай, інакше Шарлі не почувалася б із ним наодинці надто безпечно. Вона не думала, що він її помітив, але не могла не пригадати, що цей чоловік вбив у центрі міста п’ятнадцятирічного хлопця і посеред білого дня стріляв у дівчину. Шарлі вивчала розклад, краєм ока не відводячи погляду від поголеного обличчя Кушке.

Потім приїхав 3-й трамвай, і Кушке сів у його перший вагон, тоді як Шарлі заскочила в останній. Обидва вагони були переповнені.

Трамвай мчав на північ, через Ноллендорфплац та Геркулесів міст, а потім через парк «Тіргартен». Дощ припинився, невже Кушке хотів погуляти у парку? Але чоловік не вийшов, поки не дістався до Ганзаплац, на той час вони вже залишили зелений «Тіргартен» позаду. Навіщо Кушке приїхав сюди, у цей гарний житловий район? Невже десь тут жив їхній таємничий свідок, той чоловік в окулярах, і Кушке вже дізнався його адресу?

Шарлі зіскочила на платформу, знову прикинулася, ніби розглядає на зупинці розклад руху, удаючи сільську дівчину, проте не відводячи погляду від Кушке, який вже йшов вулицею Лессінгштрасе прямо до церкви, Меморіальної церкви кайзера Фрідріха на околиці «Тіргартена», яку Шарлі добре пам’ятала ще з недільних прогулянок з батьками та братами. На зворотному шляху вони завжди зупинялися в кафе «Бухвальд» на Моабітському мосту, де батьки замовляли собі каву з тістечками та какао для дітей, а потім вони пішки поверталися додому. Вона любила ці сімейні неділі, принаймні певний час.

Тепер Шарлі слідувала за Кушке на певній відстані. Вулиці в цьому районі вже були не такими жвавими, тому їй доводилося бути обережною, щоб він її не помітив, і вона трохи відступила назад. Перед церквою він звернув праворуч на Гендельштрасе, і Шарлі знову пришвидшила свій крок. У ту мить Лессінгштрасе здавалася їй нескінченною, і вона сподівалася, що Кушке не зник десь у якомусь будинку, перш ніж вона заверне за ріг. На Гендельштрасе стояли гарні будинки, з яких відкривався чарівний краєвид на парк, тому вони користувалися відповідною популярністю. Її батько завжди мріяв про такий, Шарлі щойно це пригадала, але йому так і не вдалося вибратися з Моабіту.