Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коли мій колега, якого ми сьогодні ховаємо, був убитий здичавілим комуністом, я все ще був патрульним, — сказав він дуже серйозно. — У цьому випадку вважаю доцільнішим віддати останню шану колезі в моїй уніформі.

Рат кивнув. Раптом його теж охопив похоронний настрій.

— Тоді ходімо, — сказав він, борючись з незручною тишею, що загрожувала наступити.

Цього разу він припаркував «Б’юїк» в атріумі. Дощ голосно стукав у величезний скляний дах.

— Сподіваюся, це скоро припиниться, — сказав Торнов, показуючи вгору.

Чоловіки сіли в машину.

— Яка чудова жахлива погода, — сказав Рат, коли вони повернули на Александерштрасе, і йому довелося ввімкнути склоочисники. — Я можу вас потім відвезти назад. — Цвинтар знаходився доволі далеко, у Панкові.

— Дякую, — сказав Торнов. — Але в цьому не буде необхідності. Я думаю, що потім я хотів би провести трохи більше часу зі своїми колишніми колегами. Якщо ви не проти...

— Звичайно. Якщо колега Ґреф погодиться жити з тим фактом, що він зможе написати звіт про вашу вчорашню місію сам. Ви мені сьогодні не потрібні.

— Я вже переговорив з Ґрефом.

— Ну тоді все добре. Щось дізналися вчора?

— Як подивитися. Роботи було багато, а результати виявилися мізерні. Ймовірно, Ґольдштайн припаркував там машину та поїхав далі електричкою чи трамваєм. Тож він міг заховатися у будь-якій частині міста.

— І ніхто нічого не бачив? Сусіди, працівники вантажного депо?

— Один робітник щось бачив. Каже, що був здивований тим, що водій швидкої був не в білому одязі. Але не має жодного уявлення, куди Ґольдштайн поїхав і як — міською електричкою, трамваєм чи пішов звідти пішки.

— Я так розумію, що у нього вистачило нахабності взяти таксі.

— Колега Ґреф хотів перевірити це сьогодні. Він відправився до гільдії таксистів.

— Цього справді замало. Навіть якби він знайшов таксиста, який віз Ґольдштайна, він навряд чи доставив його до дверей готелю.

— Ви гадаєте, що він усе ще переховується в готелі?

— У будь-якому випадку в Берліні існує достатньо місць для охочих сховатися.

Торнов знизав плечима.

— Ще одна річ, яку помітив наш свідок, — сказав він. — Кажуть, що у Ґольдштайна порвалося пальто. Від нього було відірвано один кут.

Рат кивнув.

Минуло чимало часу, перш ніж вони прибули до Панкова. Дощ уже припинився, але небо все ще було сірим. Рату довелося натиснути на гальма лише за кілька сотень метрів від головного входу. Перед кладовищем виник помірний транспортний колапс. Здавалося, половина Берліна стала на ноги — і на колеса, — щоб провести Еміля Куфельда в останню путь; не лише поліція, а й багато простих містян. Це вселяло надію. Були дні, коли Рат думав, що все це божевільне місто змовилося проти поліції та проти всіх своїх сусідів, але сьогодні виявилося, що існувало багато інших громадян.

Він знайшов місце для паркування, і обидва чоловіка підійшли до входу на кладовище. Торнов попрощався з ним перед воротами.

— Дякую за те, що довезли мене, — сказав він, — але я мушу йти до своїх людей. В останній раз...

Рат кивнув і спостерігав, як він змішується з патрульними поліцейськими та вітає колег рукостисканням.

«Сумна нагода востаннє одягнути свій мундир», — подумав він і озирнувся. Цвинтар кишів людьми в уніформі. Тільки коли підкотили катафалк з труною, у натовпі настав порядок. Сині мундири очолили похоронну процесію, йдучи безпосередньо за віцепрезидентом кримінальної поліції Вайсом та командиром патрульної поліції Гаймансбергом, які слідували за труною. Вайс був весь у чорному, Гаймансберг, як і його люди, вдягнув уніформу. Поліцейський оркестр грав похоронну музику.

Рат чекав доволі довго і приєднався до процесії лише тоді, коли пройшли цивільні офіцери, і він упізнав перших колег з відділу «А» разом з Геннатом та Бьомом. За кілька метрів перед слідчими з відділу вбивств йшов загін поліції моралі, її керівник, кілька його комісарів та старших комісарів. Вернер Ланке кинув злий погляд через плече; очевидно, його племінник доніс йому про неприємний візит злого інспектора Рата. Проте не тільки поліцейські, а й незліченна кількість звичайних цивільних берлінців вирішили провести вбитого поліцейського в останню путь, прапороносці Рейху підняли над собою прапор Демократичної республіки, ще й преса надіслала своїх представників. Еміль Куфельд був соціал-демократом, і тепер було все більше доказів того, що той смертельний постріл зробив нацист, а не комуніст. Однак це не потрапило в заголовки газет.

Коли натовп зібрався біля могили, він спочатку поговорив з Магнусом Гаймансбергом. Командир патрульної поліції не був дуже балакучим. Тоді до труни підійшов Бернгард Вайс. Йому не потрібен був мегафон, щоб його почули, його берлінський голос можна було чутно усюди. І Вайс одразу знайшов правильну ноту. Ручки представників преси, які зробили паузу під час виступу Гаймансберга, тепер почали активно працювати в їхніх блокнотах.

Вайс лише коротко та з належним благочестям розповів про події на алеї Франкфуртер, а потім знайшов правильні слова, щоб вшанувати загиблого.