Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він з нетерпінням чекав кінця дня й зустрічі із Шарлі. Її запах на подушках цього ранку, він тримався в його носі цілий день, але тепер він хотів більшого. Як же швидко це сталося після того, як він вже почав звикати до самотності на вихідних.

Спочатку він поїхав до Луїзенуфер, прийняв душ і одягнув новий костюм, а потім рушив до неї. Цього разу він вирішив не дарувати квіти, а взяв натомість пляшку ігристого вина. Приводів для святкування було достатньо, хоча й не заручини, які знову не склалися, але все одно... Вчора ввечері він би й не подумав, що вони так швидко помиряться, навіть якийсь час сумнівався, чи помиряться вони колись взагалі. Навіть Кірі здавалася щасливою, коли зрозуміла, що повертається на Шпенерштрасе; не встиг Рат відчинити двері машини, як собака вискочила на вулицю й замахала своїм хвостом.

— Так, моя люба, — сказав Рат, — ти незабаром побачиш хазяйку.

Перш ніж увійти, він поглянув на свої з Кірі відображення у вітрині продуктового магазину поруч і поправив краватку. Вони обидва справляли гарне враження! Рат ще трохи поправив капелюха, потім зайшов у будинок і, насвистуючи, піднявся сходами.

Минуло досить багато часу, перш ніж двері нарешті відчинилися, і у нього знову виникло дивне відчуття. Але потім: жодного хлопця з посмішкою, жодного неприємного сюрпризу; Шарлі відкрила сама. Ну що ж!

— Гереоне!

Вона виглядала досить здивованою. Навіть більше, ніж він очікував. Швидше неприємно здивованою. Сьогодні він кілька разів намагався додзвонитися до неї, щоразу марно. Не дивно, подумав він, звичайно, вона не сиділа вдома цілий день, навіть якби вона була у відпустці; він би теж за подібних обставин не сидів на місці. І тоді він ще дужче чекав зустрічі з нею після роботи.

— Сюрприз, — сказав він без жодної на те потреби. Кірі помахала хвостом.

— Гей, ви двоє! — Шарлі нахилилася й почухала чорне хутро Кірі. — Це справді сюрприз.

— Тут вітаються лише з собаками?

Вона озирнулася, на сходах нікого не було, тоді вона поцілувала його, але залишилася в дверях, наче охоронець храму.

— Чи не запросиш нас увійти? Тоді тобі не доведеться хвилюватися, що старий Бретшнайдер дивитиметься, як ми цілуємося, і отримає через це серцевий напад.

На обличчі Шарлі з’явилося розкаяння.

— Я хотіла б. Але, на жаль, це неможливо.

— Чому ні? — Рат повільно усвідомив, що його тактика несподіванки знову зазнала невдачі.

Вона знизала плечима.

— У мене гості.

Мабуть, його обличчя набуло дурного вигляду, бо вона одразу засміялася.

— Не хвилюйся! Це не Гвідо! Зовсім не чоловік.

— Тоді навіщо така загадковість?

— Це... Я краще поясню тобі це іншим разом, на порозі робити це незручно.

— Я просто хотів тебе здивувати. Це було неминуче. Адже я весь день не міг до тебе додзвонитися.

— У мене зараз дуже багато справ, я розповім тобі про це завтра, гаразд? Зараз я справді не можу цього зробити, — вона подивилася на нього майже з жалем. — Мені дуже шкода, Гереоне, піз­ніше поговоримо по телефону, добре?

У квартирі відчинилися двері ванної кімнати, і звідти вийшла дівчина, закутана в червоний халат Шарлі, з мокрим волоссям. Вона коротко обернулася й кинула на нього підозрілий погляд, перш ніж піти на кухню. Рат дав би їй вісімнадцять, щонайбільше дев’ятнадцять років. У неї була опухла верхня губа.

Він приглушив бажання запитати про те, хто це така, адже й сам міг дати на нього відповідь.

— Ну, — сказав він, піднімаючи пляшку. — Тоді ми з Кірі вип’ємо її удвох.

— Гереоне! — Вона виглядала щиро сумною. — Не гнівайся!

Він змусив себе посміхнутися, сподіваючись, що його посмішка не здасться їй надто напруженою.

— Я все одно не зміг би залишитися надовго, — сказав він, із жалем знизуючи плечима. — Сьогодні ввечері доведеться спати на Луїзенуфер. Вранці мені буде потрібен мій чорний костюм.

— Ти йдеш на похорон? — злякано спитала вона. Вчора вони мало спілкувалися. Скоріше займалися іншими справами.