Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ми з Магнусом ходили в одну школу, — Кон подивився Рату прямо в очі. Поглядом, який змушував сподіватися, що ви ніколи не побачите цього чоловіка в суді на протилежному боці. Адвокат похитав головою, ніби намагаючись переконати суддю в некомпетентності обвинувачення. — Мій тесть помирав, а ви підозрюєте, що причиною його смерті стало вбивство, це вже просто смішно!

— Як я вже казав, ми проводимо огляд тіла саме для того, щоб виключити підозру у вбивстві, — знову почав Рат, але тепер йому стало зрозуміло, що намагатися перемогти цього чоловіка у суперечці було марно.

— Тоді виключіть це! Їдьте на Ганновершештрасе та виключіть. Зробіть так, щоб нам нарешті видали тіло, — Герман Кон недвозначно вказав на двері. — І, будь ласка, більше не турбуйте мене та мою родину, ми оплакуємо втрату батька моєї дружини, якщо ви раптом цього не помітили.

Візит до другої тітки виявився ані більш приємним, ані більш вдалим. Лея Флегенгаймер жила зі своєю родиною у великій квартирі в Баварському кварталі, районі, де проживало багато євреїв і куди Флегенгаймери не дуже прагнули вписатися. Аріель Флегенгаймер був успішним бізнесменом і міг дозволити собі високу орендну плату в цьому районі, але у своєму чорному одязі він надто нагадував простих євреїв, які знайшли свій новий дім переважно в кварталі Шойненфіртель та на Гренадерштрасе. Його сусіди-євреї, здавалося, були через це незадоволені, принаймні у Рата склалося таке враження, коли вони запитали про родину Флегенгаймерів у їхньому будинку. Тут також відчувалися ті зневага та нерозуміння, які ліберальний єврей Герман Кон проявляв відносно свого ортодоксального швагера.

Якими б різними не були родини, в які вийшли заміж сестри Ґольдштайн, було мало різниці в тому неймовірному обуренні, яке вони виявляли, коли дізнавалися, що їхнього американського племінника розшукують у зв’язку з убивством у Берліні.

— Мабуть, це якась плутанина, — сказала Лея Флегенгаймер, — я вже казала вчора про це вашим колегам у морзі. Мій племінник не в Берліні, він би зв’язався з нами, — жінка виглядала так, ніби багато плакала за останні кілька годин. — І все ж вони не хотіли віддавати батька.

Рат був здивований.

— Ви були в морзі?

— Звичайно! — відповів за свою дружину Аріель Флегенгаймер. — Учора ввечері, одразу після того як доктор Фрідлендер повідомив нам, що ви вивезли нашого мертвого батька з лікарні.

У своєму чорному каптані господар дому виглядав так, ніби щойно приїхав до Берліна з Гродно{92} з невеликою валізою, але він чудово володів верхньонімецькою мовою. Не було чути навіть натяку на єврейський акцент; якщо в німецькій мові Флегенгаймера і можна було почути якийсь діалект, то цей діалект був берлінський. Борода, пейси та чорний одяг свідчили не про його походження, а лише про серйозність його віри. Навіть мезуза{93} на одвірку сповіщала кожного відвідувача, що він потрапляє в єврейський дім, де релігія відіграє важливу роль. Суворість віри відчувалася всюди. Рат згадав своє дитинство. Так само суворою була атмосфера в домі його тітки Лізбет, правда, суворою в католицькому сенсі: всюди були розп’яття, ікони, чотки. Він завжди ненавидів навідувати свою побожну тітку. Так само незатишно почувався він і зараз у цій квартирі. І Аріель Флегенгаймер не зробив нічого, щоб зробити його перебування приємнішим.

— Те, як ви ставитеся до мого тестя, — продовжив він, — зневажає гідність його тіла! За правилами ми повинні були поховати його ще вчора ввечері.

— Вам, ймовірно, доведеться ще трохи потерпіти.

— Справа не в моєму терпінні, а у вашій неповазі. — Було очевидно, що Аріель Флегенгаймер вмів висловлюватися прямолінійно. — Душа залишається серед нас, поки тіло не буде поховано. Тільки тоді вона відлітає з цього світу, — сказав він із серйозним виглядом. Здавалося, він справді у це вірив. — Тому Йозеф за ним наглядає.

— Перепрошую?

— Мій син. Він цілу ніч стежив за тілом дідуся.

— У морзі? — Рат не міг у це повірити.

— Туди привезли нашого батька. Якби це залежало від нас, ми б його давно поховали. Або принаймні могли б підготувати його вдома. Навіщо ви взагалі його туди відправили?

— Саме тому ми з колегою і прийшли до вас. Щоб поговорити про це, — Рат більше не намагався приховати свого роздратування. — Ми хочемо виключити можливість того, що Якоб Ґольдштайн помер неприродною смертю. Тому проводимо експертизу тіла.

— Це просто обурливо! — підскочив Флегенгаймер.

— Заспокойтеся, — сказав Рат. — Не буде ніякого розтину. Я зателефонував судмедексперту і можу сказати, що у вашого свекра лише візьмуть кров для аналізу.

— Чому ви думаєте, що він міг померти неприродною смертю? Мій тесть був смертельно хворий.

— Нас просто здивувало те, що він помер саме тоді, коли ваш племінник Авраам Ґольдштайн був у його палаті.

— Не кажіть дурниць! Мій племінник давно б завітав до нас, якби був у місті.

Рат розгорнув газетну статтю. Подружжя Флегенгаймерів проглянули статтю й були шоковані.

— Невже він міг таке зробити? — похитала головою Лея Флегенгаймер. — Цього не може бути.

— Чи знаєте ви його досить добре, щоб це стверджувати? Я думав, що ви ніколи його не бачили.

— Я знала свого брата... Я знала його. І я... — Вона поплес­кала по газеті. — Я не можу уявити, щоб цей чоловік був його сином.

— Але це так, пані Флегенгаймер, — сказав Рат. — Я сам бачив вашого племінника. Чи несе він відповідальність за смерть цього чоловіка з СА, ще залишається з’ясувати. Але немає жодних сумнівів, що Авраам Ґольдштайн живе в США під наглядом поліції, оскільки там його підозрюють у численних вбивствах.

— І яке відношення все це має до тіла мого тестя?

— Це рутинний захід, — сказав Рат. — Якщо в обставинах його смерті виявлять щось дивне, то справу передадуть в прокуратуру. Але ви вже обговорили юридичні аспекти зі своїм швагером, якщо я правильно поінформований.