Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але тепер ти знаєш, — Рат почувався сьогодні комфортно в ролі покровителя, хоча ця роль йому зовсім не пасувала. Але в цій ситуації все було інакше.

Шарлі кивнула.

— А як щодо твоєї давньої мрії працювати в кримінальній поліції? Ти збираєшся відмовитися від цього на користь академічної кар’єри?

Вона широко посміхнулася.

— Я можу вже за рік стати кандидатом в інспектори, навіть без підготовчої служби, маю слово Генната.

— Коли ти його отримала?

— У «замку». Минулого тижня я була там у Небе та Ланге.

— Чому ти ще не розповіла мені про це?

Шарлі знизала плечима.

— Вітаю, — сказав Рат, — Будда не кожному таке обіцяє!

— Дякую, — вона загасила сигарету. І нарешті не запалила нову. Повітря вже було густе від диму, хоча вони сиділи на терасі.

— Це гарні новини, — сказав Рат. — Це означає, що за рік ти повернешся в «замок», — він усміхнувся, і йому навіть не потрібно було докладати для цього зусиль, він впорався з цим майже автоматично. — Хтозна, хто тоді буде тебе навчати. Я тільки роблю свої перші кроки у навчанні кандидата в інспектори; можливо, Геннат колись дозволить мені попрацювати й зі складними випадками.

— Тобто?

— Звичайно, тобі доведеться підкорятися трохи краще, ніж зазвичай...

— Ти будеш мене навчати?— Вона зіграла обурення. — Це буде цікаво! Крім того, як кандидатка в інспектори, я ніколи не працюватиму у відділі вбивств, тільки у відділі «G». Я жінка, якщо тобі потрібне нагадування.

— Тоді я просто подам заяву на переведення до відділу «G».

Цього разу Шарлі розсміялася дуже голосно, своїм звичайним, нестриманим сміхом, який він так любив, що аж люди за іншими столиками почали озиратися.

— Пробач, — сказала вона, — я просто мала це уявити.

Відділ «G» був жіночою кримінальною поліцією.

— І що ми будемо робити протягом шести місяців, коли тебе не буде? — запитав Рат. — Ми можемо хоча б бачитися на вихідних?

Шарлі знизала плечима.

— Париж досить далеко. Боюся, що нечасто зможу приїздити до Берліна в ці місяці.

— Тоді, може, до Кельна, це на півдорозі.

Він сказав це просто так, але помітив, що назва його рідного міста не викликає у Шарлі приємних спогадів. У нього, власне, теж. Деякий час вони мовчали. На щастя, до них підійшов офіціант із пляшкою шампанського у відрі з льодом та двома келихами й одразу прийняв їхні замовлення. У Шарлі, яка щойно сьорбала воду, наче канарка на дієті, здавалося, прокинувся вовчий апетит.

Коли офіціант знову пішов, вони підняли келихи.

— За нас, — сказав Рат, сподіваючись, що не зайшов надто далеко. Він гарно вмів неправильно оцінювати різні ситуації, особливо у випадках із Шарлі. Але вона теж підняла келих і щиро йому всміхнулася:

— За нас.

У цю мить на піддашок почали падати перші краплі дощу. Нічого не вийшло з погожої літньої ночі на терасі, їм доведеться перебиратися всередину ресторану. Проте зараз це не мало жодного значення.

Поштовою адресою 127-го поліцейського відділку значилася Байройтерштрасе, 13, але сама будівля відділку розташовувалася прямо на площі Віттенбергплац. І тому великі літери, намальовані червонувато-коричневою фарбою на фасаді відділку, рано-вранці привертали увагу великої кількості людей, оскільки площа була дуже багатолюдною; проте у цю ранню годину це було не через «КаДеВе», а через станцію метро і зупинки автобусів та трамваїв, де тисячі берлінців виходили, щоб пересісти на метро, їдучи на роботу. Проте сьогодні вранці вони дивилися на зовсім інші літери, принаймні на цій площі: літери, написані незграбним почерком, намальовані на стіні без жодного трафарету чи особливої майстерності. Подібні гасла, здебільшого політичні, які ночами дряпали на стінах відважні пролетарії, могли бути звичайною справою в кварталах комуністів, але не тут, у західній частині міста. Тож ці брудно-червоні літери, фарба з яких стікала донизу, справляли на перехожих надзвичайно тривожне враження. Питання про те, чи було це речення політичним, викликало дискусію — чим і займалась більшість перехожих, які його прочитали. У будь-якому разі слова на стіні забезпечили достатньо розмов для того одноманітного дня, принаймні під час поїздки на метро, а, можливо, й навіть за його межами, тому що вони виглядали досить загадково, і можна було ще довго будувати здогадки про їхнє походження.

Того ранку в кабінеті начальника берлінської поліції перебувало троє чоловіків, які говорили саме про ці слова та їхнє таємниче значення. Хоча насправді це було більше схоже на те, що один із трьох чоловіків дивився на фотографії, а інші двоє спостерігали за ним. Ніхто не сказав ані слова.