Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На жаль, нам довелося її відпустити. Тридцятого жовтня.

— Я цього не знала. Чому? Вона щось накоїла?

Пан Ейк подивився в папку і похитав головою.

— Ні, ні, не хвилюйтеся. Чиста економія. Ми живемо у важкі часи.

Шарлі встала.

— Ну, з цим нічого не вдієш. Щиро дякую вам за ваш час, пане Ейку, — вона простягла руку. Здавалося, він шкодує, що вона так швидко залишає його кабінет. Але перш ніж він встиг щось сказати, можливо, запросити на вечерю чи танці, Шарлі швиденько вийшла в коридор і повернулася до універмагу з адміністративного крила.

У відділі делікатесів вона більше не могла протистояти бажанню щось купити. Вона вирішила взяти трохи салату з креветками та пляшку шампанського. Можливо, їй знадобиться трохи розради після сьогоднішньої розмови з Гереоном. Вона піде на зустріч, але не була впевнена, чи варто було їй приймати його запрошення на вечерю. Чи не краще їй наполягти на тому, щоб просто випити десь склянку води? Вона боялася його спроби підкупу. Його різних спроб підкупу.

Коли підійшла її черга, вона попросила зважити сто грамів і наче мимохідь запитала продавчиню в ошатному білому халаті:

— Тут має працювати Александра Райнгольд. Ви знаєте, де я можу її знайти?

Жінка за прилавком різко зупинилася.

— Я її двоюрідна сестра, — додала Шарлі.

— З Єріхова{90}?

Шарлі кивнула.

— Оце так! Хіба Алекс вам нічого не розповідає? Вона тут давно не працює! Вже майже рік!

Шарлі вдала здивування.

— Я досі пам’ятаю, її батькові тоді було все одно, теж нічого не знав, він прийшов сюди за кілька тижнів, після того як її звільнили, стояв тут, ось як ви тепер, і хотів її забрати.

— А де я можу знайти Александру?

— Хіба у вас немає адреси?

— На жаль, немає. Певно, Райнгольди переїхали. У їхній квартирі були незнайомці.

Жінка дбайливо загорнула коробку із салатом з креветками у вощений папір і простягла пакунок через скляний прилавок.

— Кажуть, Райнгольди стали бездомними, — сказала вона так тихо, наче їй було соромно про це говорити. — Я думала, вони поїдуть до Єріхова. Але тоді вони, мабуть, знайшли десь нове місце.

— Бездомними? Я не можу в це повірити! — Шарлі вдала потрясіння. — А чи є якась колега, яка й досі спілкується з Алекс? Хто може знати, де вона зараз живе?

— Можливо, Еріх знає більше, ніж я. З м’ясного відділу. У нас тут. Ну, він накинув оком на нашу Алекс, якщо ви мене запитаєте. А як він завжди їй посміхався, коли привозив свіжий товар!

— Ці були двоє друзями? Чи, можливо, парою?

— Ну, у всякому разі не офіційно, — похитала головою продавщиця. — У нас це суворо заборонено. Якщо тут хтось почне хоча б розмовляти про таке з кимось неповнолітнім, його одразу звільнять. Але вона справді йому подобалася. І якщо ви мене запитаєте, то ваша двоюрідна сестра теж була не така й вже й скромна... — Вона підморгнула Шарлі.

— І ви думаєте, що він міг би мені допомогти?

Жінка знизала плечима.

— Якщо вам пощастить, може вам він скаже більше, ніж іншим. Її не бачили тут, відколи її звільнили. Можливо, їй було просто соромно.

— Кажете, Еріх?

— Еріх Рамбов, він працює внизу, у м’ясній крамниці.