Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прощавай, діду, — сказав він, і старий знову розплющив очі.

— Ні, не прощавай, а до побачення, — сказав Якоб Ґольдштайн і посміхнувся. — Ти знову відвідаєш мене. Ти будеш молитися й читати кадіш на моїй могилі. Ти обіцяв.

Ейб кивнув, і його дідусь заплющив очі, задоволена посмішка залишалася на обличчі старого ще довго після того, як він перестав дихати.

Ґольдштайн не знав, скільки часу він просидів біля ліжка свого померлого дідуся, тримаючи його ще теплу руку, коли в коридорі почулися голосні звуки, що його налякали. Було незвичайно, що медсестри зараз там щось робили. У цей час вони зазвичай брали перерву перед тим, як знову почнеться метушня, коли в палати будуть носити вечерю. Він відпустив дідову руку й підійшов до дверей, обережно відчинивши їх та визирнувши крізь щілину.

Коридором йшли двоє чоловіків, і він упізнав одного з них.

Прокляття!

Інспектор Рат, цей упертий дурень! Він знав, що якось вони вийдуть на його слід! Але ж не сьогодні! І точно не тут!

Компаньйон Рата, мабуть, наштовхнувся на один з візочків з посудом, які стояли в коридорі, готові до вечері. Так чи інакше, на підлозі опинився чайник, і він нахилився за ним, щоб підняти. Двері кімнати медсестер відчинилися, фурія у білому вискочила в коридор і зіткнулася з двома поліцейськими.

Ейб зачинив двері так само тихо, як і відкрив їх, і повернувся до ліжка хворого.

Він поклав у кишеню порожній шприц від морфіну, востаннє глянув на умиротворене обличчя свого діда, підійшов до вікна, відчинив його й визирнув на вулицю. Усію будівлю оточувала своєрідна пергола{88}. Ейб висунувся з вікна і подивився на задній двір. Щойно під’їхала «швидка допомога», водій та пасажир вийшли і відкрили задні двері. Якусь мить Ейб серйозно замислювався над тим, щоб стрибнути на дах автомобіля, але потім вирішив обрати водостічну трубу, яка вела вниз від ринви{89} на даху. Він переліз через парапет. Його ще ніхто не помітив, лише літній пацієнт, який прогулювався парком у халаті. Але він не сказав ані слова, тільки здивовано дивився на нього.

Ейб дотягнувся до труби. Поки він спускався, метал трохи прогинався і створював шум, а також він порвав своє пальто, але вже за кілька секунд безпечно дістався до землі. Поглянувши вгору, він зрозумів, що поліцейські ще не помітили його втечу. Проте він не міг витрачати даремно час, бо це могло дуже швидко змінитися. Ейб підійшов до машини швидкої допомоги, двигун якої ще працював. Двоє парамедиків тим часом витягли із задньої частини автомобіля носилки з непритомною людиною і націлилися на двері лікарні. Вони все ще його не помітили, за ним спостерігав лише той чоловік у халаті. Ґольдштайн відчинив водійські двері, дружньо кивнув пацієнтові на прогулянці й сів за кермо. Ніби це була найприродніша річ у світі, він відпустив ручне гальмо, увімкнув передачу й щосили натиснув на газ. Задні двері хитнулися, коли машина рвонула вперед, а потім зачинилися, поки з-під її коліс в усі боки розлітався гравій.

У цієї медсестри справді був неймовірно довгий язик! Навіть сукупна сила двох поліцейських посвідчень не могла її заспокоїти. Торнов не помітив перевантажений візок з посудом і скинув чайник на підлогу. Вони негайно взялися виправляти ситуацію, але ця відьма в білому, яка вибігла з дверей поблизу, не дозволяла їм і слова сказати. Найбільшою їхньою провиною була навіть не розбита банка, а те, що двоє чоловіків, нехай і з поліції, наважилися влаштувати такий галас у лікарні, та ще й у час, коли були заборонені відвідини!

Принаймні так зрозумів Рат з гучних заяв медсестри. Проте жінку під накрохмаленим каптуром, здавалося, зовсім не хвилювало те, як її крики впливають на післяобідній відпочинок пацієнтів.

Торнов зробив ще одну спробу заспокоїти медсестру.

— Пані, — сказав він, — ми просто заглянемо в палату 102. Цей пацієнт може допомогти нам зловити злочинця-втікача.

Здавалося, медсестра його зовсім не чула. Щойно вона перевела подих і збиралася знову продовжити свою тираду, терпець Рата урвався.

— Послухайте мене, чудова пані! Поскаржтеся особисто з цього приводу начальнику поліції, якщо вважаєте це за потрібне, але ми тепер продовжимо нашу роботу. Якщо ви й надалі заважатимете нам її виконувати, боюся, що мені доведеться скласти на вас протокол за перешкоджання поліцейському розслідуванню!

Погроза виявилася дієвою; медсестра одразу замовкла, видавши тихеньке зітхання після миті шоку.

— Палата 102, кажете?

Рат кивнув, ласкаво всміхаючись.

— Вам туди. Будь ласка, не засмучуйте сильно цього пацієнта. Чоловік смертельно хворий.

— Ми будемо дуже обережні, я вам обіцяю, — сказав Торнов.

Медсестра, здавалося, була задоволена, але не зводила з них очей, слідуючи за ними на шанобливій відстані до дверей. Торнов постукав у двері палати. Ніхто не відповів.

— Можливо, він спить, — сказала медсестра. — Він багато спить, коли йому вколють знеболювальне.

Рат кивнув. Він обережно відчинив двері.

В палаті лежав лише один пацієнт, старий з виснаженим обличчям, який глибоко потопав у подушках. На тумбочці біля його ліжка красувався величезний букет квітів; ім’я Якоба Ґольдштайна було написано від руки на табличці, що висіла на ліжку біля його ніг.

Все було правильно, жодних сумнівів, але пацієнт з палати 102 вже більше нічим не міг їм допомогти.

Рат бачив достатньо мертвих людей, щоб зрозуміти, що цього мирно усміхненого чоловіка більше немає серед живих.

Крізь відчинене вікно долинули гучні крики, а потім звук гуркоту двигуна. Рат повернув голову й помітив відчинене вікно. Воно було відкрито не лише для того, щоб впустити свіже повітря в кімнату, воно було відкрито навстіж. Він кинувся до вікна, визирнув у двір і побачив машину швидкої допомоги з відкритими задніми дверима, яка вилетіла з території лікарні на повній швидкості на Шульштрасе. Двоє парамедиків дивилися вслід машині з роззявленими ротами. Чоловік у халаті човгав по гравійній стежці й лементував.

— Він щойно поїхав, — почув Рат крики чоловіка в халаті, — спустився звідти й сів у машину швидкої допомоги!