Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він трохи проїхав вулицею Бадштрасе, а потім повернув ліворуч на Панкштрасе — це було пряме сполучення між Кеслінерштрасе та Гезундбрунен, двома найтовстішими позначками на його карті. Праворуч вулиця виходила на велику площу, над якою височіли похмура кам’яна гора окружного суду Веддінга. Рат зупинився й подивився на позбавлений гумору неоготичний фасад, ніби він міг щось йому підказати. Він намагався уявити Авраама Ґольдштайна в тій будівлі, але що американський злочинець міг робити в німецькому суді? Убивати якогось німецького злочинця? Чи суддю? Рат зробив кілька записів, під якими намалював три великі знаки питання, потім закрив свій блокнот і поїхав далі. Він також ненадовго зупинився на Кеслінерштрасе й глянув на кнайпу «Червоний ліхтар», яка вже була відкритою. Він залишив двигун увімкненим. Ні, тут нічого не було; Ґольдштайн зайшов тоді до цієї кнайпи лише для того, щоб позбутися свого настирливого переслідувача і завербувати кількох волонтерів, яким сподобається трощити «Б’юїк». Кілька цікавих облич зазирали у вікна машини, це була цитадель «червоних», де комуністи два роки тому навіть влаштували з поліцейськими барикадні бої; тут ви швидко викликали підозру, якщо паркувалися в надто дорогій машині, або якщо ви взагалі приїхали на машині, а не на велосипеді чи прийшли пішки. Рат знову ввімкнув передачу, повернув праворуч у кінці вбогої вулиці, деякий час їхав паралельно берегу річки Панке, що ховався за густими кущами й деревами, і над ним в якийсь момент знову з’явилася частина будівлі окружного суду. Нарешті він доїхав до довгої стіни трамвайного депо, поїхав вздовж неї, поки знову не повернувся на жваву Бадштрасе.

І тоді, коли він розмірковував, куди їхати далі, він зрозумів, що знайшов потрібне місце. Щойно він прочитав великий знак на в’їзді на Екзерцірштрасе.

Єврейська лікарня.

Рат поїхав за вказівником і різко повернув ліворуч на Екзерцірштрасе, маленьку житлову вулицю, де майже не було транспорту. Тільки трамвай гуркотів по рейках, і Рат їхав позаду нього, аж поки праворуч на вулиці не з’явилася триповерхова будівля, яка нагадувала йому радше школу, ніж лікарню. Але табличка на огорожі та напис, вирізьблений на тимпані{85}, не залишали жодних сумнівів, що це потрібне йому місце: там було написано «Лікарня єврейської громади». Він припаркував свій «Б’юїк» під деревом і перевірив бардачок на наявність фоторобота. Перш ніж покласти його в кишеню, він знову розгорнув його і подивився на обличчя. Намальовано було досить схоже. Якби Авраам Ґольдштайн справді з’являвся тут за останні кілька днів, то хтось точно впізнав би його на цьому портреті.

Рат пробіг кілька кроків назад до лікарні. Будівля на Екзерцірштрасе була лише частиною комплексу, позаду неї стояла набагато більша будівля з палатами. Вхід до неї був на Шульштрасе. Рат зупинився перед лікарнею, хвилину вагаючись, чи справді йому варто заходити всередину. Чи не ризикує він пошити себе там у дурні?

Щойно він вирішив зайти до будівлі, як чийсь голосний та дуже здивований вигук зупинив його.

— Пане комісаре?

Рат обернувся. На іншому боці вулиці хтось стояв у тіні дерева. Себастьян Торнов, лейтенант патрульної поліції, який зараз проходив в «замку» підготовку на інспектора. Рат майже не впізнав цього чоловіка в цивільному. Він підійшов.

Торнов з цікавістю поглянув на нього.

— Що ви тут робите? — запитав він.

— Я міг би запитати вас про те саме, — сказав Рат різкіше, ніж хотів. Чомусь він відчув себе спійманим на гарячому, хоча йому не було через що відчувати себе винуватим. За винятком того, що він знову відправився на завдання сам. — Оце так збіг обставин!

— Я зараз працюю з відділом розшуку. Ми отримали повідомлення, — Торнов вказав на лікарню. — Авраам Ґольдштайн. Кажуть, його тут бачили.

Сказавши це, майбутній інспектор не виглядав особливо схвильованим і не здавався зацікавленим. Не дивно, враховуючи великий обсяг неправдивих повідомлень, які слідчим уже доводилося перевіряти у цій справі. Але чи це було черговим неправдивим повідомленням? Рат помітив, як його охопила гарячка, відчув поколювання у венах, як це було завжди, коли він вважав, що йде правильним шляхом або знаходив нову підказку.

— Що ж, можливо, цього разу ви не помилилися, — сказав він. — У мене також є докази того, що Ґольдштайн міг бути тут.

Обличчя Торнова виразило неймовірне здивування, а потім проясніло.

— Он як, — сказав він. — Тоді ми могли б зайти туди разом, чи не так?

Рат кивнув.

— Це було б моє п’яте неправдиве повідомлення за сьогодні, — сказав Торнов. — А у вас?

Рат засміявся.

— Робота в поліцейському штабі не така захоплива, як ви уявляли, чи не так?

— А що ще робити? — Торнов знизав плечима. — Роки учнівства — це не роки майстерства.

— Дайте вгадаю, — так сказав Кіліан.

— Моя вам повага! Здається, ви добре знаєте своїх колег. — Торнов з цікавістю підняв брови. — З часом вам доведеться розповісти мені трохи більше про одне та друге, — він повернув голову в бік Бадштрасе. — Там є кілька дуже гарних кафе. Як вам?

— Спочатку робота, потім задоволення, — сказав Рат. — Напевно, старший інспектор Кіліан вже мав навчити вас цього розумного вислову, чи ще не було нагоди?

— Через брак роботи чи через брак задоволення?

Рат засміявся. Він показав на комплекс лікарні.

— Ходімо! Спершу поставимо там свої запитання, може, виставимо себе посміховиськами, а коли роботу буде зроблено, я запрошу вас на каву. Як вам таке?

Торнов посміхнувся.

— Як накажете, пане комісаре.

Вони перетнули вулицю. Рат краєм ока подивився на кандидата в інспектори. Такий чоловік, як цей колишній патрульний поліцейський, міг би знадобитися у відділі вбивств, подумав він; він був би хорошим підкріпленням для його відділу, він із задоволенням обміняв би на нього когось на кшталт Пауля Червінські, який вже чекав виходу на пенсію. Чому когось на кшталт Себастьяна Торнова насправді призначили кандидатом в інспектори під керівництвом старшого комісара Кіліана?