Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зараз, — сказав він. — Я хочу зробити це зараз.

— Зараз? Навіщо так поспішати?

— До вечері.

— Мабуть, годують тут погано...

Зморшки від посмішки в очах дідуся натягнулися.

— Саме так, — кивнув він. — Я краще помру, аніж знову їстиму цю їжу.

Він розсміявся зі свого жарту, але це повернуло біль.

— Зараз, — сказав він знову, і тепер він був цілком сер­йозним.

Ейб кивнув. Він вийняв шприц із футляра й трохи натиснув, поки не з’явилася перша крапля морфіну. Тоді він оголив праву руку свого діда і відшукав вену на згині руки. Рука була страшенно худою, шкіра була бліда, вкрита віковими плямами, шкіра мерця. Ейб ткнув і вштовхнув вміст усього шприца у вену, а потім промокнув прокол кулькою вати.

Тепер дороги назад не було. Коли Ейб відклав шприц, дідусь знову взяв онука за руку. Він міцно тримав її, наче ніколи не хотів відпускати.

— Дякую, — тихо сказав він. — Як довго?

— Кілька хвилин. Ти заснеш. І більше не відчуєш болю.

Старий знову опустився на подушки. Здавалося, він уже відчував благотворну дію морфіну, який починав тамувати його біль.

— Бродвей, — сказав він, і його стомлені очі засяяли на цьому слові. — Розкажи мені ще раз про Бродвей.

І Ейб розповів. Протягом усіх своїх візитів за останні кілька днів він так і не зміг сказати своєму дідусеві правду: що існує велика різниця між Бродвеєм на Мангеттені, про який усі знають, і Бродвеєм у Вільямсбурзі, де звикли жити Натан Ґольдштайн та його родина. І тому Авраам Ґольдштайн продовжив казку, яку почав багато років тому його батько. Ейб знав, що Натан Ґольдштайн регулярно писав дідусеві, який залишився в Берліні, але він ніколи не мав уявлення, про що саме йшла мова у його листах. Той благочестивий чоловік, мабуть, писав йому брехню за брехнею. Що він одружився в Америці, переїхав у квартиру на Бродвеї і заробив багато грошей на власній швейній фабриці. А що ще він міг написати? Лише тепер, опинившись тут, у Берліні, Ейб зрозумів, які великі надії покладали Ґольдштайни, які залишилися, на Натана, свого старшого сина. Вони змогли назбирати гроші лише на одну поїздку і відправили його за океан від імені всіх, щоб потім до нього приїхала решта родини, коли він міцно встане там на ноги. Але цього так і не сталося: сестри Натана знайшли собі чоловіків у Берліні, а тоді вмовили дідуся залишитися, тож ніхто не знав, як сильно Натан Ґольдштайн зганьбився в Штатах. Єдиний, хто знав про це, був його син Авраам. А свого батька він не зраджував.

Тітка Лія вийшла заміж за торговця металобрухтом, «чорного капелюха», який присвятив своє життя Богові, але, незважаючи на це, досяг успіху в бізнесі; а тітка Марго навіть стала дружиною адвоката, вийшовши заміж за більш ліберального та світського чоловіка, що регулярно призводило до найжорстокіших сімейних сварок, особливо у великі свята. Цей факт, здавалося, тішив дідуся, коли він про це говорив.

Під час кожного свого візиту Ейб прикрашав дивовижні історії Натана Ґольдштайна, які він чув від свого діда, і насолоджувався блиском в очах хворого старого. І він зробив це зараз знову, розповідаючи про день, коли Натан Ґольдштайн придумав об’єднати виробництво та продаж готових товарів під дахом однієї компанії, проте, на жаль, він не зміг бути свідком великого успіху своєї ідеї. Ейб описав похорон свого батька майже зворушливо: ніби половина Нью-Йорка слідувала за труною Натана Ґольдштайна, хоча насправді це була доволі похмура й жалюгідна подія. З безславною кульмінацією за участю п’яного сина.

Ейб уникав своїх німецьких родичів, можливо, тому що не хотів говорити їм ту саму брехню, яку зараз говорив старому, якого він втішав. Вдруге він побачив своїх тіток та їхні родини лише вчора, коли чекав у тіні дерев на Шульштрасе, поки закінчаться години відвідин, і в лікарняних коридорах знову запанує тиша. Молодий «чорний капелюх» був там знову, Йозеф Флегенгаймер, якщо опис дідуся був правильним, старший син торговця металобрухтом, який був приблизно такого ж віку, як Ейб. Тоді двоюрідний брат глянув на інший бік вулиці й на мить завагався, перш ніж повернутись до інших. Ейб, який спустив свого капелюха на обличчя, відтоді думав, чи Йоселе, як його називав дідусь, упізнав свого двоюрідного брата під час їхньої короткої зустрічі в коридорі лікарні. А може, він бачив його портрет в газеті.

Той проклятий портрет!

Старий говорив тепер так тихо, що Ейбу довелося нахилитися над ліжком, щоб почути його.

— Вже майже час, Аврааме, — сказав він. — Ми повинні попрощатися.

Ейб нічого не сказав і стиснув дідову руку. Він відчув невиразний біль, коли подивився на це зморщене обличчя, яке незабаром більше не зможе дивитися на нього у відповідь. Тепер він думав, чи Якоб Ґольдштайн написав своєму онукові в Америку лише для того, щоб він виконав його останнє бажання. Чи, можливо, дідусь підозрював, ким насправді був Авраам Ґольдштайн? Точно не тим праведним торговцем текстилем, який став керувати процвітаючим бізнесом свого батька після його смерті.

Чомусь він почувався набагато ближчим до цього старого, якого він уперше побачив п’ять днів тому, аніж до свого батька протягом багатьох років. Йому було майже соромно, що він так мало любив свого батька, навіть нехтував ним, як тепер йому було соромно й за те, що він з’явився п’яний на його похороні.

— Пообіцяй мені дещо! — Стара кістлява рука стиснула його руку на диво міцно, очі дивилися на нього на диво молодим поглядом. Такі сильні очі на такому слабкому висохлому обличчі, відмітив про себе Ейб, нахиляючись уперед, щоб краще чути його тихий голос. — Ти маєш прочитати кадіш, — продовжував його дід, — на моєму похороні. Обіцяєш зробити це для мене?

Ейб кивнув, хоча й не знав, як йому виконати цю обіцянку. Молитву кадіш він не згадував вже багато років. Але проблема була не в цьому, кадіш був однією з тих речей, які він ніколи не забуде, які він носитиме з собою все життя, зрештою, батькові вдалося цього досягти завдяки його суворому релігійному вихованню. Проблема полягала в тому, що він мав якнайшвидше залишити Берлін і насправді не планував бути присутнім на похороні свого діда.

Проте він кивнув, і старий побачив цей кивок, і йому було достатньо такої відповіді.

— Як добре, — сказав Якоб Ґольдштайн і ще міцніше стиснув руку свого онука. І тоді старий почав молитися, голос його ставав усе тихішим. — Шма Ісраель, Адонай Елохейну, Адонай Ехад{87}.

Ейб теж знав ці слова, які дрімали глибоко в ньому, хоча вони багато років вже не сходили з його вуст. Не зробили вони цього й тепер, але всередині він молився разом з ним, хоча й не вірив у того, до кого звертався.

Дідусь заплющив очі, наче відпочивав від великої напруги, і не було зрозуміло, чи це була напруга від розмови, чи напруга від цілого життя. Його обличчя раптом стало спокійним та умиротвореним, дихання стало набагато легшим. Морфін повільно взяв контроль над цим виснаженим тілом.

Ейб тримав діда за руку.