Попервах Г’юл дещо соромився цієї п’єси. Він дуже підозрював, що знаменита битва при Морпорку була просто штовханиною пари тисяч загрузлих в болоті чоловіків, які відправляли один одного в небуття за допомогою іржавих мечів. Що сказав останній король Анку купці обірваних і стомлених воїнів, які знали, що супротивник перевершує їх числом, позицією та здібностями воєначальників? Мабуть, щось полум’яне, рвучке, щось таке як ковток бренді для вмираючого; без логіки, без аргументів — просто слова, які потрапляли безпосередньо у стомлений мозок і підіймали людину на ноги.
Тепер він наочно переконався в ефекті цих слів.
Йому почало здаватися, що стіни розтанули і навколо лежать оповиті холодним туманом болота та тиша, яку порушують лише нетерплячі крики стерв’ятників…
І цей голос.
Ці слова написав Г’юл, вони належали йому, ніякий напівбожевільний король нічого подібного не говорив. Він, Г’юл, написав усе це, щоб заповнити паузу, протягом якої за лаштунками на сцену витягнуть замок, зроблений з натягнутої на раму мішковини — але цей голос змітав зі слів вугільний пил і сповнював приміщення алмазами.
«Я створив ці слова, — подумав Г’юл, — але вони не належать мені. Вони належать йому.
Досить просто поглянути на цих людей. Ні в кому з них не знайдеш і крихти того, що зазвичай звуть патріотизмом — але якби Томджон закликав, вони просто зараз пішли б на штурм палацу Патриція. І, можливо, навіть перемогли б.
Лишається тільки сподіватися, що цей голос не потрапить у погані руки…»
Щойно розпечене до білого відлуння останніх слів розкотилося в головах слухачів, гном прийшов до тями, вибрався зі свого сховку і штовхнув Томджона під коліно.
— Тепер забираймося, бовдуре, — прошепотів він, — доки їх не попустило.
Він рішуче вхопив хлопця за руку, сунув остовпілому барменові пару контрамарок і поквапився до виходу. Спинилися вони тільки на вулиці.
— По-моєму, я непогано виступив, — сказав Томджон.
— Аж занадто.
Хлопець потер долоні.
— Твоя правда. Куди йдемо далі?
— Далі?
— Ніч іще тільки починається!
— Ніч уже закінчується. А починається день, — поспішно сказав гном.
— Все одно я не хочу додому. Тут немає якогось спокійнішого місця? Ми ж і по ковточку зробити не встигли.
Г’юл зітхнув.
— Я чув про тролеві таверни, — сказав Томджон. — Десь у Затінках[48] такі є. Хотів би я побувати в тролевій таверні.
— Хлопче, вони тільки для тролів. Там наливають рідку лаву, подають гальку зі спеціями, а грають важкий метал.
— А гномові бари?
— Не варіант, — гаряче заперечив гном. — До того ж тобі довелося б сидіти там нагинці.
— Наливайки для нижчого класу, еге ж?
— Гаразд, подивися на це так: як довго ти зміг би горланити пісні про золото?
— «Це жовте, це дзвенить і можеш за нього все купити ти», — видав Томджон для експерименту. Вони проштовхувалися крізь заюрмлену площу Розбитих місяців. — Секунди чотири.
— Отож. А на п’ятій годині поспіль це вже трохи приїдається.
Г’юл з похмурим виразом обличчя копнув ногою бруківку. Коли вони заїжджали до цього міста попереднього разу, він навідався до кількох гномових барів — і йому там не сподобалося. Його земляки, які на батьківщині не робили нічого небезпечнішого за добування залізної руди та полювання на невеликих звірів, у місті відчували необхідним не вилазити з кольчуг, не виходити з дому без сокири на поясі і брати імена на кшталт Тімкін Вирвидуб. І ніхто не міг змагатися з міським гномом у вмінні квасити. Часом гном примудрявся спустошити весь кухоль так, що до горлянки не потрапляло ані краплі.
— Так чи так, — продовжив Г’юл, — тебе все одно звідти викинули б. За нонконформізм. Бо насправді текст пісні про золото такий: «Золото, золото, золото, золото, золото, золото».
[48] Старовинний район Анк-Морпорка, який вважається значно неприємнішим та небезпечнішим за решту міста, що неабияк дивує приїжджих. — Прим. авт.