Це мало дещо кращий вигляд. Але, схоже, він знову втратив основну ідею. Йому потрібен був час. Можливо, ціла вічність…
З сусідньої кімнати почувся приглушений скрик. Щось гупнуло. Г’юл випустив із рук перо, підскочив до дверей і обережно відчинив їх.
Зблідлий Томджон сидів посеред ліжка. Коли Г’юл зайшов, він полегшено видихнув.
— Г’юле?
— Що сталося, хлопче? Кошмари?
— Ох, це було жахливо! Я знову їх побачив! На якусь мить я подумав, що й справді…
Г’юл, який, слухаючи на піввуха, збирав розкиданий по кімнаті одяг Томджона, зупинився. Він знав, що сни — це серйозно. Йому самому вони давали ідеї для п’єс.
— Що справді? — спитав він.
— Це було як… Ну, ніби я був всередині чогось, якоїсь посудини, а ззовні на мене витріщалися три жахливих обличчя.
— Гм.
— Так, і вони хором сказали: «Хвала…», — а тоді почали сперечатися про моє ім’я, а потім хтось сказав: «Добре, а хто ж буде королем у прийдешньому?». Тоді хтось із них каже: «В прийдешньому куди?» — а хтось із двох інших: «Прийдешнє — це, дівчинко, таке слово, яке вживають за подібних обставин, і навіть не думай сперечатися». І вони стали придивлятися до мене, а тоді одна з тих двох каже: «Щось він недужий якийсь. Це все через оту чужинську їжу», — а наймолодша їй: «Тітуню, я ж вам уже пояснювала, що не існує ніякої Теспії». Далі вони трохи посперечалися, а потім одна зі старих сказала: «А він нас часом не чує? Щось він якось так крутиться…» — а друга: «Ти ж знаєш, Есме, я так ніколи й не змогла налаштувати на цій штуці звук». Тоді вони ще трохи посперечалися, а потім усе затягло туманом, і… я прокинувся, — незграбно завершив юнак. — Це було жахливо, бо щоразу, коли вони наближали обличчя до стінок цієї посудини, обличчя наче збільшувалися, і видно було тільки величезні очі й ніздрі.
Г’юл видерся на краєчок вузького ліжка.
— Так, кумедна це штука — сни, — зауважив він.
— Цей був не дуже кумедний.
— Та я взагалі. От, наприклад, мені вчора наснився низенький кривоногий чоловічок на якійсь дорозі. Він мав чорний капелюх і переставляв ноги так, ніби в нього були повні черевики води.
Томджон ввічливо кивнув.
— Так, і?..
— Ну, і все. Більше нічого. Він крутив на ходу невеличким ціпком, і, знаєш, це було неймовірно…[45]
Гномів голос затих. На обличчі Томджона лежав той вираз легкого ввічливо-поблажливого подиву, який, як неодноразово переконувався гном, не означав для співрозмовника нічого доброго.
— Словом, цікаво було, — промимрив Г’юл неначе сам до себе.
Він розумів, що ніколи не переконає в цьому колег. Вони свято вірили, що будь-який номер без вершкового торта нічого не вартий.
Томджон звісив ноги з ліжка і потягнувся по штани.
— Не хочеться мені більше спати, — сказав він. — Котра година?
— Вже по опівночі, — сказав Г’юл. — І ти ж знаєш, що твій батько каже, коли ти надто пізно лягаєш.
— Я ж і не лягаю, — відповів Томджон, взуваючи черевики. — Це я просто рано встаю. Рано вставати корисно для здоров’я. А потім я збираюся піти й випити чого-небудь корисного для здоров’я. Можеш скласти мені компанію, — додав він, — заодно й приглянеш за мною.
Г’юл недовірливо поглянув на нього.
— Що твій батько каже про випивку, ти маєш знати теж, — сказав він.
— Аякже. Наприклад, що замолоду він не вилазив із запоїв. Квасив пиво діжками до п’ятої ранку, а дорогою додому бив вікна. За його словами, він був справжнім шибайголовою — не те що нинішні вайла, які «й чекушку без закуски не подужають».
Томджон підійшов до дзеркала, поправив камзол і додав:
— Знаєш, Г’юле, по-моєму, серйозність набувається лише з роками. Як варикозні вени, наприклад.
[45] Як вважають дослідники творчості Пратчетта, це — натяк на Чарлі Чапліна. — Прим. пер.