Г’юл зітхнув. Томджон мав феноменальний талант до нетактовних жартів.
— Гаразд, — сказав він. — Але лише по кухлику. І в якомусь пристойному закладі.
— Обіцяю, — Томджон одягнув прикрашений пером капелюх. — Між іншим, а як це — «квасити»?
— Гадаю, це коли проливаєш більше, ніж п’єш, — сказав Г’юл.
Якщо вода річки Анк була куди густішою і самовпевненішою, ніж вода пересічної річки, то атмосфера в «Латаному барабані» традиційно була значно напруженішою, ніж за його стінами. Не кажучи вже про повітря всередині, яке нагадувало сухий туман.
Томджон та Г’юл стали свідками того, як ця атмосфера вихлюпується за межі шинку. Коли вони підійшли до дверей, ті розчахнулися, і їх проминув якийсь чолов’яга. При цьому землі він торкнувся тільки після удару об стіну будинку навпроти.
За ним з дверей з’явився велетенський троль, винайнятий власниками для забезпечення видимості порядку, й виволік ще два безвільних тіла, які й кинув на бруківку, подарувавши їм наостанок по копняку в м’які місця.
— О, мабуть, це і є шибайголівство, як гадаєш? — спитав Томджон.
— Схоже на те, — буркнув Г’юл.
Він здригнувся. Шинки викликали в ньому ненависть, бо пияки, промахуючись по столу, раз у раз намагалися поставити кухлі йому на голову.
Поки троль, вхопивши одного з непритомних клієнтів, гупав його головою об бруківку в спробах витрусити сховані цінності, Томджон та Г’юл чим хутчіш проскочили всередину.
Пити в «Барабані» було все одно що дайвінгувати в болоті, хіба що в болоті алігатори не порпаються у ваших кишенях перед тим, як вас з’їсти. Поки новоприбулі пробиралися через натовп до стійки, їх супроводжували дві сотні очей, сотня ротів припинили пити, лаятися чи просити пощади, і дев’яносто дев’ять брів здійнялися в спробі їхніх власників зрозуміти, підпадають прибульці під категорію А (тих, кого треба боятися) чи B (тих, кого треба залякати).
Томджон прокладав собі дорогу через натовп так, ніби цей натовп був його власністю, і з притаманною юності гарячкуватістю ляснув по шинквасу долонею. До рис, які сприяли виживанню в «Латаному барабані», гарячкуватість не належала.
— Дві пінти найкращого пива, хазяїне, — сказав він. Його інтонації було прораховано настільки старанно, що господар, на свій власний подив, почав наповнювати перший кухоль ще до закінчення фрази.
Г’юл обережно роззирнувся. Праворуч сидів гігантського зросту бородатий чоловік з комплекцією одразу кількох биків і такою кількістю ланцюгів, що вистачило б для швартування бойового корабля. До гнома обернулося обличчя, схоже на порослий волоссям будівельний майданчик.
— Ти гля, — сказало воно. — Це ж довбаний садовий пеньок[46].
Г’юл похолов. За всього космополітизму мешканців Анк-Морпорка, їхнє ставлення до представників негуманоїдних рас було однозначно-прохолодним — тобто зводилося до удару цеглиною по голові та скидання тіла в річку. Звичайно, це не стосувалося тролів, бо складно демонструвати расову нетерпимість щодо семифутової істоти, здатної прогризти стіну — принаймні демонструвати хоч трохи довго. А от істоти зростом заледве три фути були наче створені для дискримінації.
Велетень дав гномові легкого потиличника.
— А де твій вазон?
Бармен поставив кухлі на брудний шинквас і підштовхнув їх.
— Ось, будь ласка, — сказав він кривою посмішкою. — Пінта і півпінти.
Томджон розтулив був рота, але Г’юл щосили копнув його під коліно. Не звертати уваги, не звертати уваги, єдиний варіант — змитися звідси якнайскоріше…
— А маленький гостроверхий капелюшок? — продовжував бородань.
Розмови навколо стихли. Схоже, починалася безкоштовна розвага.
— Я питаю, де твій капелюшок, телепню!
Бармен взявся за всіяний цвяхами терновий кийок, який про всяк випадок мешкав у сховку під шинквасом, і сказав:
— Е-е-е…
— Я розмовляю з оцим садовим пеньком!
Здоровило підняв свій кухоль і акуратно вилив рештки свого пійла просто на голову гнома. Той не сказав ані слова.
— Я сюди більше ні ногою, — пробурмотів розчарований таким довготерпінням здоровило. — Мало того, що сюди пускають мавп — але пігмеї…
[46] Див. прим. на с. 119 — Прим. пер.