— Чуєш, блазню… — почала вона.
— Пані?
— Ти можеш написати п’єсу? П’єсу, що облетить увесь світ, п’єсу, яку пам’ятатимуть навіть тоді, коли й чутки давно вже будуть забуті?
— Ні, пані. Тут потрібен особливий дар.
— А можеш знайти когось з таким даром?
— Такі люди є, пані.
— Знайди когось такого, — промимрив герцог. — Знайди найкращого. Найкращого. Хай переможе правда. Знайди.
Буря отримала перепочинок. Вона його не прагнула, але вибору не було. Два тижні без перерви вона підміняла знаменитий антициклон над Округлим морем — щоранку підіймалася підтримувати холодний атмосферний фронт, вряди-годи отримуючи шанс висмикнути яке-небудь дерево чи підхопити який-небудь фермерський будиночок та закинути його в яке-небудь смарагдове місто. Та революції в погоді так і не відбулося.
Буря втішала себе тим, що через подібний період у кар’єрі проходили навіть такі видатні буревії минулого, як Великий Шторм 1789 року чи Ураган Зельда і Її Неймовірний Жаб’ячий Дощ. Такою вже була священна традиція клімату.
До того ж буря непогано розім’ялася на рівнинах, коли їй підвернулася нагода засипати снігами та скувати небаченим морозом чималу територію. Тепер, щоправда, їй доводилося хіба що стоїчно переносити повернення в гірську місцевість, де вона могла хіба що тривожити зарості вересу.
Якби погодні явища були людьми, ця буря в міжсезоння сиділа б у якій-небудь гамбургерній юдолі в картонному капелюсі на голові.
Наразі вона спостерігала за трьома постатями, що повільно брели з різних сторін через торф’яну пустку, явно прямуючи до прогалини, де стояла самотня кам’яна брила — чи зазвичай стояла, бо саме наразі видно її не було.
Впізнавши своїх давніх знайомих і прихильниць, буря привітала їх непритаманним цій порі року розкатом грому. Втім, він лишився без уваги.
— Бісова каменюка знову кудись поділася, — сказала Бабуня Дощевіск. — Утім, каменюк тут досить і без неї.
Її обличчя мало такий вигляд, ніби його намалював на крейдяному папері дуже нервовий художник. Воно мало вигляд, ніби вона щось задумала. Причому щось зловісне.
— Розведи багаття, Маґрат, — за звичкою сказала вона.
— Гадаю, нам усім і справді не завадить по горнятку чаю, — промовила Тітуня Оґґ, вимовляючи слова ніби під час заклинання, й сягнула рукою під шаль. — Ось із цим, — додала вона, видобуваючи звідти пляшечку яблунівки.
— Алкоголь обманює розум і роз’їдає душу, — добросовісно відреагувала Маґрат.
— В житті ні краплі в рот не брала, — сказала Бабуня Дощевіск. — Ґіто, нам треба лишатися при тверезому розумі.
— По крапельці в чай не рахується, — сказала Тітуня. — Це тільки на користь. Хіба не відчуваєте, який тут пронизливий вітер?
— Ну що ж, — сказала Бабуня. — Але саме по крапельці.
Чай пили в цілковитій тиші. Нарешті Бабуня сказала:
— Слухай, Маґрат, ти знаєшся на шабашах. Якби ми хотіли організувати все як слід, з чого треба було би почати?
Маґрат завагалася. Згадувати про танці голяка вона була ще не готова.
— Є така пісня, — промовила вона. — Для восхваління повного Місяця.
— Але зараз він не повний, — вказала Бабуня. — Він майже круглий, чи як воно там називається.
— Опуклий у фазі зростання, — послужливо підказала Тітуня.
— Гадаю, ідеться про Місяць у принципі, — припустила Маґрат. — А тоді ми повинні розширити свою свідомість. Хоча, боюся, для цього вже потрібно, щоб була справжня повня. З небесними тілами варто дотримуватися точності.
Бабуня обдарувала її довгим допитливим поглядом.
— То це і є ота твоя сучасна магія? — спитала вона.