— Присягаюся Гокі, в цієї жінки не щелепа, а ковадло, — сказала вона. — Що ти кажеш?
— Кажу, що як же бути з правилом, яке забороняє втручатися в політику, — повторила Маґрат.
— А, — сказала Тітуня.
Вона взяла юну відьму під руку.
— Справа в тому, — пояснила вона, — що коли досягаєш певного рівня в нашій справі, починаєш розуміти, що є й інше правило. Есме слідувала йому все життя.
— І що ж це за правило?
— Якщо порушуєш правила, порушуй їх усі, — сказала Тітуня і вищирила беззубі ясна, які мали вигляд страшніший за будь-які ікла.
Герцог посміхнувся, дивлячись поверх лісу з вікна.
— Це спрацювало, — сказав він. — Люди почали нарікати на відьом. Як ти цього добився, блазню?
— Жартами, дядечку. І плітками. Усі ж і так наполовину готові були в усе це повірити. Всі поважають відьом — але правда і в тому, що ніхто їх особливо не любить.
«У п’ятницю по обіді, — думав тим часом блазень. — Треба буде принести якихось квітів. І вдягти найкращий костюм, той, що зі срібними дзвіночками. Ох, лишенько.»
— Справи йдуть чудово. Якщо все вдасться, блазню, я дам тобі шляхетство.
Тут напрошувався жарт № 302, і блазень не міг його не використати.
— Звеселімося, дядечку, — стомлено сказав він, ігноруючи гримасу страждання, що з’явилася на обличчі герцога. — Адже якщо я стану шляхтичем, мені доведеться здобувати багатство на великому шляху, і хоча, воля ваша, серед шляхти вистачає блазнів, я…
— Добре, добре, — урвав лорд Шельметь.
Останнім часом, утім, він і справді почувався добре. Вчора його кашу не пересолили, а в замку нарешті відчувалася належна порожнеча — в тому розумінні, що більше не чулося примарних голосів.
Він сів на трон. Сидіти на троні вперше було цілком зручно.
Герцогиня, сперши підборіддя на руку, сиділа поруч і уважно спостерігала за блазнем. Це його непокоїло. Блазень схильний був вважати, що мати справу з герцогом не так і складно; — головне — бути насторожі, доки черговий зиґзаґ божевілля не вигнеться в життєрадісний бік — але герцогиня не на жарт його лякала.
— Схоже, слова — дійсно потужна річ, — сказала вона.
— Істинно так, пані.
— Мабуть, ти довго навчався цього мистецтва.
Блазень кивнув. Саме сила слова допомогла йому вижити в пеклі Гільдії. Чарівники та відьми сприймали слова як інструменти для досягнення певних цілей, але блазень підозрював, що слова живуть своїм власним життям.
— Слова здатні змінювати світ, — сказав він.
Очі герцогині звузилися.
— Ти вже казав. Та я лишаюся при своїй думці. Світ змінюють сильні люди, — сказала вона. — Сильні люди і їхні справи. Слова — це тільки крем на тортику. Те, що ти надаєш такого значення словам, природно: ти слабкий і не маєш нічого, крім слів.
— Ваша високість помиляється.
Герцогиня дратівливо пристукнула по бильцю трону тлустою рукою.
— Щоб проголошувати такі судження, — промовила вона, — потрібно мати силу їх довести.
— Гм… Пані, його високість бажає зрубати ліс. Це правда?
— Ці дерева перемивають мені кістки, — промимрив лорд Шельметь. — Я чую, як вони шепочуться, коли виїжджаю прогулятися верхи. Вони зводять на мене наклеп!