— Мій кинджал! Виродки! Вбити мене моїм кинджалом! — безгучно кричав привид, здіймаючи безтілесні руки ніби на заклик до потойбіччя засвідчити цей факт безпрецедентного приниження. — О, сили б мені…
— Авжеж, — погодилася Тітуня. — Непогано було б.
— Тоді розпочнімо, — сказала герцогиня.
— Що? — перепитав вартовий.
— Я СКАЗАЛА, — повторила Маґрат, — що прийшла продати ці гарненькі яблучка. Ти що, не слухав?
— Та у нас тут наче не ярмарок…
Після того, як його напарника забрали до лазарету, вартовому було геть ніяково. Наймаючись на службу, він на таке не підписувався.
Раптом йому сяйнуло.
— А ти часом не відьма? — незграбно виставляючи спис, спитав він.
— Звісно, ні. Хіба я схожа на відьму?
Вартовий окинув поглядом магічні браслети, плащ із червоною підбивкою, тремтячі руки та, нарешті, обличчя дівчини.
Обличчя непокоїло найбільше. Маґрат використала чимало пудри, щоб надати собі інтригуючої блідості, й поєднала це зі щедро накладеною тушшю. Разом цей ансамбль справляв на вартового враження пари мух, розчавлених у цукерниці. Він спіймав себе на мимовільному бажанні скласти пальці в який-небудь знак від лихого нафарбованого ока.
— Гаразд, — невпевнено сказав він.
Його мозок щосили намагався прогризтися через посталу проблему.
Дівчина була відьмою, а останнім часом лише лінивий не обговорював чутки про поганий вплив відьом на самопочуття навколишніх. Він мав наказ не пропускати відьом до замку — але, з іншого боку, про продавчинь яблук в наказах нічого не було. А дівчина сказала, що вона саме продавчиня яблук — і він не збирався ставити під сумнів слова, сказані відьмою.
Задоволений такою стрункою логічною конструкцією, вартовий відступив убік і зробив широкий гостинний жест.
— Проходь, продавчине, — запросив він.
— Дякую, — ласкаво відгукнулася Маґрат. — Пригостити яблучком?
— Дякую, не треба. Я ще не доїв те, яке дала мені попередня відьма, — його очі перелякано забігали, — тобто не відьма, а, а, а продавчиня яблук. Так, продавчиня. Вона сама так сказала.
— Давно це було?
— Кілька хвилин як…
Бабуня Дощевіск не заблукала. Це взагалі було не в її натурі. Просто саме зараз вона прекрасно розуміла, де перебуває — але не розуміла, куди поділося все інше. Зрештою вона знову вийшла до кухні, ледь не спричинивши інфаркт у кухаря, який саме намагався засмажити порцію селери.
Перед тим у неї кілька разів намагалися купити яблук, і це аж ніяк не покращило її настрою.
Тим часом Маґрат успішно дісталася Великого залу, безлюдного в цю пору дня, якщо не рахувати пари вартових, що грали в кості. На вартових були однострої особистої охорони герцога. При появі Маґрат охоронці одразу полишили гру.
— Так-так, — сказав один, окидаючи дівчину масним поглядом. — Прийшла скласти нам компанію, красунечко?[32]
— Я шукаю темницю, — пояснила Маґрат, для якої слово «харасмент» було лише набором беззмістовних звуків.
— О, повір, — сказав вартовий, підморгуючи напарникові. — Ми радо зробимо тобі невеличку послугу.
Вартові стали обабіч від неї; Маґрат зауважила їхні підборіддя, об які можна було запалювати сірники, і непереборний дух прокислого пива.
Відчайдушні сигнали звідкись із підсвідомості почали пробиватися крізь її досі непохитну впевненість у тому, що погані речі трапляються лише з поганими людьми.
Юну відьму супроводили кількома прольотами сходів до сирого лабіринту коридорів із вигнутими стелями; вона почала гарячково шукати спосіб ввічливо позбутися сумнівної опіки.
[32] Ніхто не знає, чому чоловіки бовкають подібні дурниці. Наступною мала би бути заява, що він любить «дівчат з характером». — Прим. авт.