— Це непросто пояснити, сер, — сказав податківцеь. Він безуспішно намагався уникнути погляду лорда Шельметя, що змушував його непевно відчувати, ніби плитки підлоги роз’їжджаються в усіх напрямках, так що ця підлога вже розтяглася на кілька акрів. Захват лорда Шельметя діяв на нього, як шпилька ентомолога на метелика.
— Кажи вже, — підбадьорив герцог.
Податківець спалахнув.
— Ну… — видушив він. — Це було… неприємно.
Очевидно, збирач податків значно краще вправлявся в математиці, ніж у риториці. А от якби збентеження, страх, погана пам’ять і цілковита відсутність уяви не вступили проти нього в змову, він мав би відповісти десь так: «Коли я був маленьким і мене якось лишили на певний час у тітоньки, вона наказала мені не чіпати банку з вершками і те пе, і поставила цю банку на найвищу полицю в коморі; а коли вона вийшла, я взяв табуретку, й поліз туди, і не помітив, як вона повернулася; а банку дістати як слід я не зміг, і банка впала й розбилася, і тут тітка відчинила двері й подивилася на мене — і оце й був той самий погляд. Але найгірше, що відьми явно про все це знали».
— Неприємно, — повторив герцог.
— Так, сер.
Герцог побарабанив пальцями лівої руки по бильцю трону. Збирач податків кашлянув іще раз.
— Ви ж… Ви ж не відправите мене до них знову? — спитав він.
— М-м-м? — спитав герцог. Він роздратовано махнув рукою. — Ні, ні. В жодному разі. Просто дорогою назад зайди до ката. Скажи, нехай підбере тобі щось на свій смак.
Податківець вдячно подивився на володаря і зігнувся в поклоні.
— Так, сер. Миттю, сер. Дякую, сер. Ви дуже…
— Так, так, — відсутньо сказав лорд Шельметь. — Можеш іти.
Герцог лишився в неосяжному залі сам. Знову починало дощити. Раз у раз на підлогу звалювався шматок розмоклої штукатурки, а стіни потріскували, дедалі більше вгрузаючи в землю. В повітрі панували застійні запахи з льохів.
О боги, він ненавидів це королівство.
Воно було крихітним: лише сорок миль у довжину і з десяток миль у ширину, і майже вся його площа була вкрита неприступними горами з льодисто-зеленими схилами і гострими, як кинджали, хребтами, або ж густими непролазними лісами. Як таке маленьке королівство могло таїти в собі такі великі проблеми?
Чого він не міг до пуття проаналізувати, то це відчуття, що королівство мало ще й якийсь інший вимір. І географія цього виміру була куди багатшою.
Він встав і пройшов до балкону, що відкривав незрівнянний вид на ліс. Раптом йому здалося, що ліс теж на нього дивиться.
Він відчував себе приниженим. Це було дивно, бо народ не опирався його владі. Тутешній народ, схоже, взагалі не мав звички всерйоз опиратися хоч чому-небудь. Той же Веренц був по-своєму популярний, і на похорон зібралася чимала юрба: Шельметь пригадав цілі ряди сумних облич. І ці обличчя не мали тупого виразу, зовсім ні. Але була в них якась самозаглибленість, ніби справи королів насправді не мали для них особливого значення.
Це дратувало його майже так само, як ліс. Якби зараз спалахнув добрячий бунт, це було б… адекватніше. Можна було б вирушити в каральний похід, перевішати купу людей, відбувся би злам, такий необхідний для творення пристойної держави. В долинах піддані на копняка відповідали копняком. А тут, у горах, після копняка відступали й терпляче чекали, поки в тебе не відвалиться нога. Як можна увійти в історію, пануючи над таким народцем? Утискати їх було б усе одно, що утискати матрац.
Аби продемонструвати всім, із ким вони тепер мають справу, він уже підняв податки та спалив кілька сіл. Це не справило жодного помітного ефекту.
І ще ці відьми. Вони не давали спокою його думкам.
— Блазню!
Блазень, що закуняв був позаду трону, нажахано підхопився.
— Так!
— Сюди йди, дурню!
Блазень, скорботно брязкаючи дзвіночками, наблизився до господаря.
— Слухай, блазню, тут що, завжди дощ?
— Воля ваша, шанов…
— Просто відповідай на запитання, — сказав лорд Шельметь із залізним терпінням.