Балансуючи на підлозі, що тепер ходила хвилями, як море, в приміщення ввалився блазень. Герцог вивалився з ліжка і схопив чоловічка за жакет.
— Що коїться? — просичав він. — Це землетрус?
— У наших місцях їх не буває, мій пане, — відповів блазень і був негайно збитий з ніг кріслом-гойдалкою, що непомітно переповзло килим.
Герцог прожогом метнувся до вікна і втупився в облиті місячним сяйвом ліси. Закутані в біле дерева розгойдувалися в непорушному нічному повітрі.
На підлогу звалився шмат штукатурки. Лорд Шельметь крутнувся на місці і відірвав блазня на добрий фут від підлоги.
До численних вигод буття, з якими герцог не знався, належало й невігластво. Він полюбляв розуміти, з чим має справу. Концепція святої простоти його не приваблювала.
— Це все відьми, так? — прогарчав він. Його ліва щока почала смикатися, як рибина на суходолі. — Це вони там чаклують? Зурочують мій замок?
— Воля ваша, дядечку, але…
— Вони правлять цим краєм, еге ж?
— Ні, мій пане, вони ніколи…
— Тебе хтось питає?
Дріж, що тепер тіпала блазнем від страху, перебувала в точній антифазі зі струсами замку, тож блазень видавався єдиним об’єктом, що перебував абсолютно непорушним.
— Е-е-е, ви, мій пане, — пробелькотів він.
— Ти що, сперечаєшся зі мною?!
— Ні, мій пане!
— Я так і думав. Ти змовився з ними, еге ж?
— Мій пане! — скричав не на жарт приголомшений блазень.
— Ви тут усі змовилися! — прогарчав герцог. — Вся банда! Ви, зграя підбурювачів!
Він віджбурнув блазня, розчахнув засклені двері на балкон і, вискочивши в морозяну ніч, окинув спляче королівство знавіснілим поглядом.
— Гей ви там, чуєте? — пронизливо вигукнув він. — Я — король!
Замок перестав труситися так раптово, що герцог ледь не втратив рівновагу.
Проте він швидко відновив її, після чого струсив із нічної сорочки пил.
— Оце вже краще, — мовив він.
Але «оце» було ще гірше. Тепер ліс прислухався. Усі промовлені слова ковтав його мовчазний вакуум.
У лісі щось було, і герцог відчував це щось. Воно мало досить сил, аби трусити замок, — а зараз споглядало герцога і слухало його.
Герцог дуже обережно позадкував, наосліп шукаючи рукою дверну клямку. Задкуючи, він ступив у кімнату, зачинив двері й швидко запнув портьєри.
— Я — король, — повторив він уже спокійнішим тоном. Після чого поглянув на блазня, який відчув, що від нього чогось чекають.
«Це — мій пан і господар, — подумав блазень. — Я їв його сіль, чи як там воно у тій приказці. В Гільдії мене навчали берегти вірність господареві до останку, навіть якщо всі інші покинуть його. Не має значення, добрий господар чи лихий — кожному владареві потрібен свій блазень. Це — головне. Навіть якщо він явно на три чверті божевільний, я — його блазень, доки один із нас не полишить цей світ».
Раптом блазень із жахом усвідомив, що герцог плаче.
Він понишпорив у рукаві і видобув не надто чистого червоно-жовтого носовичка, обшитого дзвіночками. Герцог прийняв його з виразом уклінної вдячності й висякався — та раптом відірвався від носовичка і з мерехтінням божевільної підозри в очах вирячився на нього.