— Гарне оформлення, Вільфе! — підбадьорливо вигукнув він. — Але, заради всього святого, додай ще трохи вати на грудях, там форми ще трохи не ті. А от твої бородавки, Біллеме, на висоті, — він відступив на крок. — Мушу визнати, ви маєте вигляд наймерзенніших відьом, яких будь-коли бачили будь-чиї очі. Молодці, хоча з перуками кепсько. Ну та вперед. Завісу підіймають за хвилину. Ні пуху ні пера.
Він ще раз лунко ляснув Маґрат по задку, ледь не відбивши собі руку, і помчав далі — кричати на інших акторів.
Відьми мовчали: жодна з них не наважувалася заговорити першою. По хвилі Маґрат і Тітуня Оґґ усвідомили, що інстинктивно звернули свої запитальні погляди до Бабуні.
Бабуня засопіла. Бабуня підняла очі до стелі. Бабуня роззирнулася навколо. Вона обернулася до залитої світлом сцени, ляснула в долоні, збудивши луну між замкових стін, і, поклавши руки на плечі своїм приятелькам, зблизила свою голову з їхніми.
— Це — нагода, — зловісно сказала вона. — Нумо влаштуймо їм виставу.
Тітуня, примружившись, дивилася Г’юлові вслід.
— Скоро від тебе самого пір’я полетить[59], — процідила вона.
За лаштунками Г’юл дав сигнал підняти завісу й дати грім.
Грому не було.
«А побий його грім, — прошипів гном так, що його почула половина глядачів. — Ну, де?!»
З-поза найближчої колони почулося:
— Г’юле, я випадково наступив на грім, і він погнувся. Тепер він тільки дзеленчить…
Гном глибоко вдихнув і порахував до десяти. Усі кругом завмерли, ніби вражені правцем — а шкода, майнуло йому в голові, що не блискавкою.
Нарешті він здійняв угору стиснуті кулаки і заволав:
— Мені потрібна була гроза! Просто гроза! Навіть не якась велика буря! Лише гроза! Тепер послухайте УВАЖНО: з мене ДОСИТЬ! Щоб зараз же був мені ГРІМ!!!
Спалах блискавки перетворив різнобарвні відтінки на замковому подвір’ї на лише два кольори — сліпучо-білий та вугільно-чорний. А за спалахом, саме доречно, розкотився грім.
Цей грім був найгучнішим звуком, що його Г’юл чув за все своє життя. Здавалося, він народжувався всередині черепа, а далі проламував вихід назовні.
Грім лунав і лунав, і його удари струшували замок до останнього камінчика. Порох сипався зі стель і стін. Башточка на одній зі стін нахилилася з балетною плавністю, переламалася і, граційно обертаючись, зникла в розлючених водах на дні ущелини.
Коли грім ущух, раптова тиша видалася гучнішою за сотню дзвонів.
Г’юл подивився на небо. Над замком, стираючи зірки, повзли густі чорні хмари.
Буря повернулася.
Вона опановувала своє ремесло століттями. Довгі роки тренувалася вона в далеких самотніх долинах, незліченні години практикувалася перед дзеркалами льодовиків, вивчала прийоми видатних ураганів минулого — і відточила майстерність до досконалості. А зараз, перед аудиторією, яка вочевидь була здатна цінувати справжнє мистецтво, вона збиралася показати виставу «Буря» в усій красі.[60]
Г’юл усміхнувся. Можливо, боги все-таки його почули. Шкода, що він не попрохав у них хорошу машину для створення вітру.
Він несамовито замахав Томджонові.
— Давай, давай!
Юнак кивнув і розпочав центральний монолог.
— Ось і скінчилось панування наше…
За його спиною на сцені стояв казан, навколо якого скоцюрбилися відьми.
— Він зі звичайної бляхи, — просичала Тітуня. — І в ньому повно якоїсь гидоти!
— А вогонь — з кольорового паперу, — прошепотіла Маґрат. — Здалеку він мав такий справжній вигляд, а насправді це просто папір! От гляньте, його можна простроми…
[59] Див. прим. прим на с. 364. — Прим. пер.
[60] Однойменну шекспірівську трагікомедію, вперше поставлену 1611 р., без захвату сприйняли сучасники, і тільки з середини ХІХ ст. вона поступово завоювала славу одного з найвидатніших творів класика. — Прим. пер.