— І це ж на ньому моя власна корона! Дивіться, це вона! І він ще каже, що я… — король на хвилину замовк, аби прослухати останні строфи, і завершив: — Ну добре. Це я ще, може, й робив. Було таке, спалив кілька хат. Але ж усі це роблять. І це іде на користь будівельній галузі.
Він повернув привид корони на голову.
— Чого він говорить усе це про мене? — жалісно спитався він.
— Мистецтво гри, — пояснила Тітуня. — Воно ж, як його, держить дзеркало перед природою.
Бабуня повільно поверталася туди-сюди у кріслі, роздивляючись публіку. Усі споглядали виставу із захватом на обличчях. У непорушному повітрі слова затоплювали їх, як повінь. Вони були реальними — можливо, реальнішими за правду. Вони були історією. Ця історія могла бути брехнею, але це не мало жодного значення.
Бабуня ніколи не витрачала часу на зайві слова — вони ж були такими безтілесними! Але тепер вона шкодувала про це. Авжеж, слова були безтілесними, вони були плинними, ніби вода — але і нестримними, ніби вода. І зараз вони ринули на публіку, розмиваючи дамби істини та зносячи з хвилями факти про минуле.
Ось показують нас, думала відьма. Всі тут знають, які ми насправді, але запам’ятають нас такими, якими нас показують на сцені — трійко старезних язикатих хвесьок у гостроверхих капелюхах. Те, що ми робили насправді, те, якими ми були насправді — нічого цього більше не існуватиме.
Вона кинула погляд на короля-привида. Що сказати: він був не гіршим за будь-якого іншого правителя. О, так, він раз у раз палив старі хати, і то з таким виглядом, ніби це випадковість — але робив це лише тоді, коли всерйоз через що-небудь лютував. І будь-якої миті був здатен зав’язати. Він завдавав цьому світові ран, але тільки таких, які можна загоїти.
Той, хто написав цей «Театр», таки знався на магічних прийомах, подумала Бабуня. Навіть я вірю тому, що бачу і чую — а я ж бо знаю, що все це неправда.
Таке воно, Мистецтво Гри, що держить Дзеркало перед природою. І ось чому в цьому дзеркалі все відображається навпаки.
Ми пропали. Адже для того, щоби боротися з цим, ми повинні стати саме такими, якими насправді не є.
Тітуня Оґґ щосили штовхнула її ліктем.
— Ти це чуєш? — скрикнула вона. — Там кажуть, що ми кидаємо діток у казан! Це наклеп! Я не дозволю їм ляпати, що ми кидаємо діток у казан!
Вона спробувала встати, але Бабуня схопила її за шаль.
— Нічого не роби! — просичала Бабуня. — Бо буде тільки гірше.
— Вони сказали «У канаві породіль»! Це, певне, про Міллі Гіпвуд, яка побоялася розповісти про все матері, а сказала їй, що пішла збирати хмиз. Я цілу ніч над нею просиділа, — бурмотіла Тітуня. — Але гарненька дівчинка в неї народилася. От же ж наклеп! До речі, це був єдиний випадок — чому ж вони говорять «породіль»?
— Слова, — відповіла Бабуня, більше власним думкам, аніж подрузі. — Усе, що залишається — лише слова.
— О, а тепер там якийсь тип із горном. Чого він там?.. А, кінець дії першої, — продовжувала Тітуня.
Слова залишаться у пам’яті, думала тим часом Бабуня. Ці люди зуміли наповнити слова силою. І ці слова вийшли збіса гарними, як для звичайних слів.
Знову пролунав грім, який завершився брязкотом, що його міг би видати, наприклад, бляшаний лист, який вирвався з чиїхось рук і вдарився об стіну.
На світ навколо сцени величезною подушкою навалилася спека, витискаючи з повітря саме життя. Бабуня побачила, як до вуха герцога нахилився один зі слуг. Ні, герцог не спинить виставу. В жодному разі. Він хоче, щоб усе тривало за прописаним сценарієм.
Здається, герцог відчув її пекучий погляд потилицею. Він обернувся, знайшов її поглядом і дивно й коротко всміхнувся. Потім штовхнув ліктем свою дружину. Вони обоє засміялися.
Бабуні Дощевіск нерідко доводилося гніватися, і вона вважала здатність до гніву однією зі своїх сильних рис. Щира, непідробна злість — одне з найпотужніших творчих начал цього світу. Але її треба вміти контролювати. Це не означає, що слід почекати, поки злість не розсіється, і тільки тоді щось робити. Це означає, що злість треба акуратно накопичити, дати їй затопити рівнини свідомості, а тоді, за мить до зникнення останніх острівців, відкрутити краник внизу — і дати струменю, тиск у якому робить воду подібною до сталі, зрушити турбіни помсти.
Відьма відчувала землю під собою — попри кілька футів кам’яної кладки, плитку, підошви черевиків та дві пари шкарпеток. Земля чекала.
Вона почула вигук безтілесного короля:
— І це — моя плоть і кров? Чому він так чинить зі мною? Я хочу вийти до нього сам на сам!
Вона обережно торкнулася руки Тітуні Оґґ.
— Ходімо, Ґіто, — сказала вона.
Герцог Шельметь, чиє обличчя сяяло із відблисками божевілля, відкинувся на троні; навколишній світ наразі видавався йому влаштованим цілком путяще. Справи йшли навіть краще, ніж він смів сподіватися. Він почувався так, ніби там, де він пройшов, минуле тануло, як лід по весняній відлизі.
Раптова думка змусила його знову підкликати слугу.