І вперше в житті його феноменальна пам’ять зрадила йому. Він не міг згадати ані слова зі сценарію.
Бабуня Дощевіск підвелася й підійшла до самісінької рампи. Публіка затамувала подих. Стара відьма здійняла руку.
— Хай згинуть морок, наклеп і брехня, хай правда… — вона на мить задумалася, — та‑та-та-та цього дня.
Томджон відчув мороз по шкірі. Водночас його колеги почали оживати.
З глибин їхніх спустошених мізків ринула повінь нових слів, слів, напоєних кров’ю та помстою, слів, що відлунювали між замкових стін, слів, закутих у камінь, слів, які здатні були пролунати самі собою, слів, які вчепилися в їхні вуста так міцно, що спроба їх не вимовити загрожувала переламом щелепи.
— А ти ще й досі перед ним в страху? — скричав Ґамрідж. — Коли він одурманений питвом? Скоріш хапай його кинджала, любий, — на відстані клинка від тебе трон!
— Не смію я, — вимовив Чудько,
— Та ж тут нема нікого! — Ґамрідж простягнув руку в напрямку глядачів. Ні до, ні після цього такої чудової гри він не демонстрував. — Навколо тільки ніч. Вона сліпа. Кинджал сьогодні — завтра королівство! То вдар щосили!
Чудькова рука затремтіла.
— Так, люба, — промовив він. — Що бачу я? Передо мною кинджал?
— Звичайно, бовдуре, таки кинджал! Вперед, зроби це. Слабкість — непрощенна. Ми скажемо, що він упав зі сходів.
— Це буде підозріло!
— В нас мало підземель? А в них — знарядь тортур? Маєтність, любий — запорука правоти, і особливо — коли маєш ти кинджала.
Чудько відсмикнув руку.
— Не можу! Він до мене добрим був!
— А ти для нього можеш стати смертю…
Семерт чув усе це як віддалене бубоніння голосів. Він поправив маску, ще раз перевірив у дзеркалі свою смертеподібність і втупився в текст сценарію, малорозбірливий у напівмороці спустілого приміщення за сценою.
— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене…
— НЕ СТРИМАЮТЬ.
— А, точно, дякую, — неуважно сказав юнак. — Не стримають мене ні сто замків, ні скількись там засувів…
— ТИСЯЧА.
— …ні тисяча засувів, коли я йду по… по…
— КОЛИ Я ЙДУ ПО ДУШУ КОРОЛЯ.
Семерт похнюпився.
— Куди мені до тебе, — промимрив він. — У тебе й усі інтонації правильні, і слів ти ніколи не забуваєш, — він обернувся. — Нещасних три рядки, а Г’юл за них… із мене… душу… вийме…
Від переляку він не міг поворухнути язиком. Його очі перетворилися на два наповнених жахом блюдця. Смерть клацнув пальцями перед обличчям юнака.
— ЗАБУДЬ, — наказав він, розвернувся і безгучно рушив у напрямку сцени.
Його безокий череп оглядав ряди плечиків з костюмами та купи воскових крихт під гримувальними столиками. Порожні ніздрі вбирали суміш запахів нафталіну, гриму та поту.
В усьому цьому таки справді є щось майже божественне, подумав він. Люди примудрилися збудувати маленький світ всередині великого, і перший відображає другий майже так само, як крапля води відображає навколишній ландшафт. І все ж, і все ж…
У цьому маленькому світі люди зібрали все те, чого теоретично мали б уникати — ненависть, страх, тиранію й тому подібне. Смерть був заінтригований: люди намагаються вийти за межі самих себе, але створене ними мистецтво лише ще сильніше заганяє їх углиб. Так, Смерть був надзвичайно заінтригований.