— Знайди капітана сторожі, — наказав він, — і передай наказ розшукати та заарештувати відьом.
Герцогиня форкнула.
— Нетямущий чоловіче, ти забувся, що сталось минулого разу?
— Тоді дві з них лишалися на свободі, — відповів герцог. — А тепер… усіх трьох. Громадська думка зараз на нашому боці. Це має значення, бо відьми все-таки залежать від громадської думки.
Герцогиня продемонструвала своє ставлення до громадської думки, з хрустом стиснувши кулаки.
— Погодься, моя радосте, експеримент іде чудово.
— Наразі так.
— От і добренько. А ти не стій тут без діла. Знайди капітана до кінця вистави. Ті відьми мають якнайшвидше опинитися за ґратами.
Дивлячись у дзеркало, Смерть поправив картонний череп, розгладив свій саван, відійшов на крок і прискіпливо вивчив загальну картину.
Це мала бути його перша роль зі словами, і він прагнув зіграти її якнайкраще.
— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене… Г’юле, чим не стримати мене?
— О божечки, Семерте. «Не стримають мене ні сто замків, ні тисяча засувів». В голові не вкладається, чого тобі так важко… Куди потягли, ідіоти! — Г’юл кинувся крізь залаштунковий розгардіяш навздогін двом робітникам сцени, що переносили декорації.
— Значить, так, — сказав Смерть у простір і повернувся до дзеркала. — Не стримати мене… ні гм‑гм-гм, ні тища там чогось, — невпевнено промовив він і змахнув у повітрі косою.
Від коси відвалилося лезо.
— Ну як, страшно? — поцікавився він, намагаючись прилаштувати лезо на місце.
Томджон, який потроху сьорбав чай, сидячи на власному горбі, підбадьорливо кивнув.
— Аякже, старий, — сказав він. — Порівняно з тобою навіть справжня смерть не така вже й страшна. От тільки добре б додати трохи порожнечі.
— Тобто?
Томджон поставив кухоль. На його обличчя ніби лягла тінь; очі провалилися, зуби вищирилися, шкіра зблідла і натяглася.
— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, НІКУДИШНІЙ АКТОРЕ, — промовив він речитативом, у якому кожен наголос падав на місце, ніби кришка домовини.
Потому риси його обличчя знову повернулися до норми.
— Десь так, — завершив він.
Семерт, що з переляку притиснувся був до стіни, прийшов до тями і нервово засміявся.
— О боги, і як ти це робиш, — сказав він. — Слово честі, я так ніколи не зможу.
— Нічого особливого, повір. Тепер біжи на сцену, Г’юл і так не в найкращому гуморі.
Семерт кинув на нього сповнений вдячності погляд і помчав допомагати з декораціями.
Томджон лишився, іноді відпиваючи чай із виглядом людини, що чимось стурбована. Він майже не чув шуму, що завжди панує за лаштунками під час вистави. Він був і справді стурбований.
Як свого часу висловився Г’юл, у п’єсі все було чудово, крім самої п’єси. А Томджонові постійно видавалося, що п’єса вперто намагається змінитися. У голові він чув зовсім інші слова — от тільки надто тихі, щоб їх до пуття розібрати. Це було страшенно схоже на підслуховування чужої розмови. Щоб заглушити це дзижчання у власній голові, йому доводилося кричати все гучніше.
І це було неправильно. Якщо вже п’єсу написано, то її… написано, що ще тут скажеш. Вона не може ожити й почати сама себе перекручувати.
Не дивно, що всіх і кожного доводилося підштовхувати та виправляти. П’єса викручувалася в їхніх руках у спробах змінити себе. Бачать боги, він з радістю забрався б і з цього напівпримарного замку, і від цього божевільного герцога… Він роззирнувся, вирішив, що до другої дії є ще певний час, і рушив навмання у пошуках свіжішого повітря.