— Я скучатиму без тебе, старий. Не посоромлюся зізнатися — ти завжди був мені як син. До речі, скільки тобі років? Я якось ніколи не знав.
— Сто два.
Вітолер насуплено кивнув. Самому йому йшов сьомий десяток, але артрит грав із його зовнішністю злі жарти.
— Ну чи як батько, — сказав він.
— В кінцевому рахунку все зрівнюється, — знічено промовив Г’юл. — Удвічі менший зріст — удвічі довше життя. Можна сказати, що в середньому наше життя такої ж довжини, що й людське.
Вітолер зітхнув.
— Але я уявлення не маю, як обійдуся без тебе та Томджона, ось у чому справа.
— Ми ж тільки на літо, до того ж більшість хлопців залишаються. Взагалі, їдуть здебільшого початківці. Ти сам сказав, що це їм дасть хороший досвід.
Вітолер мав стомлений вигляд і, стоячи на протязі посеред недобудованого театру, здавався помітно меншим, ніж зазвичай — щось на кшталт святкової повітряної кульки через два тижні після свята. Кінчиком ціпка він неуважно ворушив розкидану на підлозі стружку.
— Ми старішаємо, майстре Г’юл. Точніше, — виправився він, — я старішаю, а ти старшаєш. Вечірній ґонґ для нас уже продзвенів.
— Ясно. Ти не хочеш, щоб він їхав, еге ж?
— Спочатку я був тільки за. Ти ж знаєш. А потім я подумав: це ж доля, не інакше. Так завжди: тільки-но все починає налагоджуватись, як казна-звідки вистрибує та клята доля… Я кажу про його батьківщину. Маленьке королівство десь у горах… Доля кличе його додому. І я його ніколи більше не побачу.
— Це ж тільки на літо…
Вітолер підняв долоню.
— Не перебивай. У мене вал натхнення.
— Вибач.
«Шурх-шурх» — примовляв ціпок, розкидаючи навсібіч непотрібну стружку.
— Ти ж знаєш — він мені не рідний син.
— Проте він усе-таки твій син, — сказав Г’юл. — Спадковість не така вже й важлива, як прийнято думати.
— Красно дякую.
— Серйозно. От узяти мене. Я народився аж ніяк не для писання п’єс. Та що там, гномові не обов’язково навіть вміти читати! Тож на твоєму місці я б не переймався так питанням долі. Мені світила доля рудокопа — але, схоже, доля помиляється щонайменше в половині випадків.
— Між іншим, ти ж сам казав, що він схожий на того, як його, блазня. Хоча особисто я нічого подібного не помітив.
— Потрібне певне освітлення.
— Хай там як, а ми маємо справу з долею.
Г’юл знизав плечима. Він знав, що доля — річ мінлива і непевна. На неї не варто покладатися. Зазвичай її навіть не помічаєш. А щойно здається, що ти вхопив її за краєчок вбрання, вона виявляється чимось іншим — випадковістю чи, навпаки, неминучістю. Замикаєш перед нею двері — а вона стоїть у тебе за спиною. Думаєш, що прицвяхував її до стіни — а вона вже гуляє казна-де з твоїм же молотком.
У творчості Г’юл часто вдавався до поняття долі.
Драматургії вона допомагала краще навіть за привидів. Дрібка «долі» могла витягти сюжет із будь-якого глухого кута. Але не слід було думати, що здатен її роздивитися в житті. Що вже казати про те, щоб нею управляти…
Бабуня Дощевіск роздратовано примружилася, вдивляючись у глибини кришталевої кулі Тітуні Оґґ. Кристал був не з кращих: його було зроблено із зеленого скла пляшки, в яких жертви кораблетрощі відправляють навмання записки з проханням про порятунок; пляшку привіз із далекого морського узбережжя котрийсь із Тітуниних синів. Кристал добряче перекручував те, що показував — у тому числі, як підозрювала Бабуня, і правду.
— Точно можна сказати лише те, що він у дорозі, — нарешті сказала вона. — Їде на фургоні.
— Краще б то був баский білий огир, — відгукнулася Тітуня Оґґ. — З попоною і все таке. Ну, ви розумієте.