— А чарівний меч у нього при собі? — спитала Маґрат, витягуючи шию.
Бабуня Дощевіск відкинулася на стільці.
— Нечеми ви обидві, — сказала вона. — Не знаю я, які там баскі мечі чи чарівні огирі. Повитріщалися, як дві доярки.
— Чарівний меч — це важливо, — заявила Маґрат. — Без нього ніяк. Ми могли б самі його зробити, — мрійливо додала вона. — Викувати з громовідводу. Я й потрібне заклинання знаю. Просто береш громовідвід, — уже без особливої впевненості продовжила вона, — і робиш із нього меч…
— Не буду я возитися з цим залізяччям, — обурилася Бабуня. — Сто літ чекаєш, поки воно запрацює, а потім одного прекрасного дня воно тобі ледь руку не відрубає.
— І родима пляма у вигляді полуниці, — сказала Тітуня Оґґ, не звертаючи жодної уваги на те, що розмова вже пішла далеко в інший бік.
Дві інші відьми нерозуміюче подивилися на неї.
— У формі полуниці, — повторила вона. — Знак, із тих, які завжди мають принци, що повертаються на батьківщину заявити про свої права. Так їх усі впізнають. Хоча уявлення не маю, як розпізнати полуницю.
— Терпіти не можу полуниць, — туманно відгукнулася Бабуня, знову вдивляючись у кришталеву кулю.
В потрісканих зелених нутрощах магічного кристалу, пропахлого давно спочилими омарами, крихітний Томджон розцілував батьків, обмінявся рукостисканнями та обіймами з рештою трупи і заліз на першу в міні-каравані халабуду.
«Отже, все мало спрацювати, — сказала собі Бабуня. — Інакше він не їхав би сюди, правильно ж? А його компаньйони — то, певно, вірні соратники. Це ж логічно: попереду п’ять сотень миль непростої дороги, все може трапитися. Сподіваюся, у них із собою десь і зброя є, і обладунки».
Стара відьма відчула в свідомості нотку сумніву і негайно рішуче його придушила. «Якщо вже говорити про логіку, іншої причини їхати сюди йому немає. Чари ми наклали цілком правильно. Якщо не зважати на інгредієнти. І більшу частину тексту. І, можливо, помилилися з часом. Ну і ще Ґіта все, що не пішло до варива, забрала додому котові — навряд чи так мало робитися…
Але ж нехай там як, а він їде сюди. А не помиляється тільки той, хто нічого не робить».
— Есме, як закінчиш, накрий це чим-небудь, — сказала Тітуня. — Постійно боюся, що хто-небудь підгляне, як я приймаю ванну.
— Він їде, — промовила Бабуня з такою гострою втіхою, що ту можна було б використовувати замість діжонської гірчиці.
Вона накрила кулю чорною оксамитовою торбою.
— Це неблизький шлях, — сказала Тітуня. — Не кажи гоп, поки не перебрешеш. Дорогою можуть напасти розбійники.
— Ми за ним приглянемо, — сказала Бабуня.
— Це неправильно. Якщо йому судилося стати королем, він повинен вміти сам захищати себе, — сказала Маґрат.
— Нема чого йому по дорозі силу молодецьку витрачати, — манірно сказала Бабуня. — Він нам потрібен тут у всій красі.
— Гаразд, але вже тоді він має сам дати собі ради, — сказала Маґрат.
Бабуня по-діловому ляснула долонею об долоню.
— Твоя правда, — сказала вона. — Якщо він перемагатиме, ми не станемо втручатися.
Ця їхня зустріч відбувалася в будиночку Тітуні Оґґ. Коли вже майже на світанку Бабуня зібралася додому, Маґрат лишилася під приводом допомоги з прибиранням.
— Як же з принципом невтручання? — поцікавилася вона у Тітуні.
— Ти про що?
— Тітуню, ти знаєш, про що.
— Та це ж і не зовсім втручання, — недоладно спробувала парирувати Тітуня. — Ми просто допомагаємо справам іти, як вони йдуть.
— Та ти сама не віриш у те, що кажеш!
Тітуня сіла на канапу і стала нервово м’яти подушку.