Дійові особи:
Шельметь — добрий король
Веренц — лихий король
Дощовиск — зла відьма
Хоґґ — теж зла відьма
Маґерат — юна…»
Томджон перевів погляд у кінець сторінки.
«Сцена Перша. Вітальня Корабель у морі Вулиця Псевдополя Випалені торф’яники.
З’являються три відьми…»
Хлопець трохи почитав і перейшов до останньої сторінки:
«Тож, панство, заспіваймо й затанцюймо — і короля нового ушануймо! (Всі актори виходять на сцену з веселим співом тощо. Падає дощ з трояндових пелюсток. Дзвонять дзвони. З небес спускаються боги, з пекла постають демони, продумати платформу-барабан). КІНЕЦЬ».
Г’юл хропів.
Боги підносилися й падали в його сні, кораблі прокладали курс через бурхливу мішковину океанів, статичні зображення мінилися й оживали на очах; люди літали на канатах і без них, примарні флоти вели битви в небесах уяви, моря розступалися, красунь розрізали навпіл, і тисячний натовп масівки бурмотів та лопотів, відтворюючи шум хвиль. І крізь усе це стрімголов мчав Г’юл, у відчаї розкинувши руки й розуміючи, що нічого з цього немає й бути не може, а все, що він насправді мав для втілення невимовно прекрасних картин, які заполонили його мозок — то це лише кілька квадратних ярдів фанери та мішковини і трохи фарби на них.
Лише уві сні ми й буваємо вільними. Решту часу ми шукаємо заробітку.
— Гарна п’єса, — сказав Вітолер. — Якби не привид.
— Привид залишиться, — похмуро заявив Г’юл.
— Ти забув, як публіка любить поглузувати й покидати чим-небудь в акторів? Крім того, сам знаєш, що крейдяний пил з савана в результаті буде на всіх костюмах.
— Привид залишиться. Цього вимагає сюжет.
— Те саме ти казав про попередню п’єсу.
— Бо так воно й було.
— І в «Потіш себе», і в «Чаклуні з Анку», і в усіх інших п’єсах?
— Мені подобаються привиди.
Вони трохи відійшли, роздивляючись машину для зображення хвиль, яку монтували гноми-механіки. Вона складалася з півдюжини довгих валів, обвитих широкими полотняними смугами синьо-зелено-білих відтінків; вали могли перекривати всю сцену. Складна система передатних гвинтів та ременів вела до тупчака за кулісами. Коли всі закручені спіраллю смуги рухалися одночасно, власникам слабких шлунків доводилося відводити очі.
— Морські битви, — видихнув Г’юл. — Кораблетрощі. Тритони. Пірати!
— Скрегіт підшипників, — простогнав Вітолер, всією вагою налягаючи на ціпок. — Витрати на утримання. Надурочні.
— Так, має дуже… хитромудрий вигляд, — визнав Г’юл. — Хто її розробив?
— Один ненормальний старий з вулиці Вправних ремісників, — відповів Вітолер. — Леонард із Квірма. Взагалі-то він художник, а машини конструює заради розваги. Я геть випадково почув, що він уже кілька років працює над цією штукою, і ледве встиг її придбати, доки він не зробив її літаючою.
Вони трохи помовчали, спостерігаючи за коливаннями несправжніх хвиль.
— То ти точно поїдеш? — сказав нарешті Вітолер.
— Так. Томджон і досі трохи сам не свій. Там, на місці, поряд із ним має бути хтось доросліший.