Г’юл насуплено дивився у стіл. Він мусив визнати, що блазнева пропозиція мала свої привабливі сторони. Три відьми — це було чудово для будь-якого сюжету. Двох було би замало, а чотирьох — забагато… Ці три відьми могли б втручатися в людські долі й таке інше. Багато диму і зеленого освітлення. В сюжет з трьома відьмами можна включити що хочеш — аж дивно, що досі до цього ніхто не додумався.
— То ми кажемо цьому блазневі, що згодні, правильно? — спитав Вітолер, кладучи руку на торбинку зі сріблом.
Добряча буря, думав він тим часом, теж річ ніколи не зайва. І лінія привида, яку він сам же колись скоротив у «Потіш себе», заявивши, що вони не можуть дозволити собі муслін для савана. Можливо, вдалося б знайти місце і для Смерті. З юного Семерта вийшов би збіса хороший Смерть, потрібні тільки білила для обличчя та черевики на платформі…
— Звідки, кажете, він приїхав? — спитав Вітолер уголос.
— З Вівцескель, — відповів драматург. — Якесь маленьке королівство, про яке ніхто не чув. Звучить як я не знаю що.
— Неблизький світ.
— Я все одно хотів би поїхати, — сказав Томджон. — Я ж там народився.
Вітолер подивився в стелю. Г’юл втупився в підлогу. В цю мить усе було краще, ніж дивитися в очі один одному.
— Ти ж сам казав, — нагадав юнак. — Розповідав, що це було під час ваших виступів десь у горах.
— Так, але хіба ж я пам’ятаю, де саме, — пробурчав Вітолер. — Всі ці гірські містечка для мене — як дві краплі води. Ми більше часу переправляли халабуди через річки та витягали їх на пагорби, ніж грали на сцені.
— Я міг би взяти з собою декого з молодших, і ми з користю провели б літо, — сказав Томджон. — Відіграли б найкраще зі старого репертуару і ще легко встигли б повернутися до Дня душевного пундика. Ви б лишалися тут та стежили за будівництвом театру, а ми прибули б на відкриття.
Він лукаво посміхнувся батькові.
— Молоді це було б не зайве, — додав він. — Ти ж сам завжди кажеш, що дехто з молодих уявлення не має про справжнє акторське життя.
— Але Г’юл ще повинен написати п’єсу, — вказав Вітолер.
Гном мовчав. Його погляд не виражав нічого. За деякий час його рука зникла під камзолом і з’явилася зі стопкою паперу, а інша видобула звідкись з-за пояса маленьку закорковану пляшечку чорнила та жмуток гусячих пір’їн.
Так і не піднявши очей на колег, Г’юл розгладив аркуш, відкоркував пляшечку з чорнилом, занурив туди перо, потримав його над столом, споглядаючи аркуш як яструб у пошуках жертви, й почав писати.
Вітолер кивнув Томджонові.
Ступаючи якомога тихше, вони залишили кімнату.
Близько полудня туди принесли піднос із їжею та чистий папір.
Коли всі інші пили чай, їжа лишалася на місці. Паперу не було.
Кількома годинами пізніше один з учасників трупи повідомив, що, проходячи повз халабуду, чув вигуки «Не виходить! Не те!» — і звук удару, ніби щось пожбурили об стінку.
Під час вечері Вітолер почув крики з вимогою принести ще свічок та нагострити пір’їни.
Томджон спробував лягти рано, але сон прогнало відлуння мук творчості в сусідній кімнаті. Звідти чулося бурмотіння про балкони та трикляті машини для зображення хвиль. Потім запала тиша, яку порушувало лише невтомне рипіння пера.
Врешті-решт Томджон закуняв.
— Гаразд. Цього разу все готово?
— Так, Бабуню.
— Маґрат, розпалюй вогонь.
— Так, Бабуню.
— Тепер погляньмо…
— Я все записала, Бабуню.