Колонізуючи землі Київщини та Східного Поділля, козацька старшина відновлювала й запроваджувала традиції формування місцевої адміністрації періоду Української революції. Одержавши в середині 80-х рр. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, полковники в наступні роки почали легітимізувати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування перетворювалися на державні структури Українського гетьманату, які існували тут з 1648 до 1676 рр. й були знищені у другій половині 70-х — на початку 80-х рр. XVII ст. Одержуючи матеріальну допомогу від уряду Речі Посполитої й визнаючи зверхність польського монарха (якого українські провідники традиційно «лякали» протекцією московського царя), правобережне Військо Запорозьке поступово й самочинно, з точки зору уряду Речі Посполитої, трансформувалося в автономну державно-політичну структуру. Такий процес «узурпації» влади на Правобережжі сприяв його об’єднанню з лівобережною частиною Українського гетьманату на початку XVIII ст.
18
Українська булава під захистом Шведської корони. Законодавче закріплення незалежності від Росії
Причини й сам процес відмови І. Мазепи від протекції російського царя Петра I та перехід українського регіментаря під зверхність шведського короля Карла XII Густава детально висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографіях1. А тому наведемо лише одне з положень договору 1708 р. між Шведським королівством та Українським гетьманатом, який переконливо засвідчував васальне піддання І. Мазепи королю Карлу XII Густаву: «Й.К.В. (його королівська величність. — Т. Ч.) зобов’язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська...»2. Очевидно, як стверджують історики, існувала й друга україно-шведська угода, що була укладена у квітні 1709 р. поблизу Великих Будищ. У ній відзначалося, що шведський король не буде укладати угоди з Російською державою до того часу, поки не визволить з під влади царя гетьманат і Запорозьку Січ3.
Раніше, у 1707 р., гетьманський уряд розпочинає переговори з представниками польського короля С. Лещинського. Як відзначив О. Оглоблин, тогочасна міжнародна тактика української дипломатії полягала в збереженні лояльного зв’язку з Москвою й активізації переговорного процесу з Лещинським, щоб на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення прав України в системі Речі Посполитої та водночас нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією4. Наслідком таких дипломатичних дій Мазепи було надання гетьману С. Лещинським королівського привілею, в якому йшлося про гарантію прав Українського гетьманату в складі Речі Посполитої як рівноправного федеративного члена5.
Саме українсько-польські домовленості 1707 р. відкрили шлях до переговорів гетьмана з Карлом XII Густавом і підготували грунт для зміни міжнародно-правового статусу Українського гетьманату протягом 1708–1709 рр. По суті, до 1713 р. Україна знаходилася під номінальним протекторатом Шведського королівства. Хоча поразка шведсько-українських сил у Полтавській битві 1709 р. спричинила до того, що всі положення мирного договору між ними перестали поширюватися на терени Лівобережної й, частково Правобережної України. Знову, як і перед 1704 р., гетьманат був розділений на дві частини, але якщо Лівобережжя традиційно опинилося під зверхністю російського царя (тепер вже його гетьманам Москва заборонила проводити самостійну зовнішню політику), то Правобережжя в черговий раз потрапило в епіцентр боротьби між Російською й Османською імперіями, Річчю Посполитою та Шведським королівством.
Після смерті І. Мазепи, 5 квітня 1710 р., на найвищу посаду в Українському гетьманаті був обраний довголітній генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик, життя і діяльність якого досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні вчені6. Разом з тим, на нашу думку, дотепер менш вивченим залишається період гетьманування П. Орлика в Україні, коли його влада протягом майже чотирьох років (1710–1713) визнавалася легітимною на Правобережній Україні як з внутрішньополітичної, так і з міжнародно-правової точки зору. Отже, зважаючи на тематику книги, акцентуємо увагу на висвітленні аспектів складних взаємостосунків цього українського гетьмана з його тогочасним сюзереном шведським королем, а також турецьким султаном і кримським ханом. З ними він укладав військові та дипломатичні союзи заради найголовнішого політичного завдання свого уряду — утвердження гетьманської влади в Україні та об’єднання всіх її земель під єдиною булавою.
Вже саме обрання П. Орлика на гетьманство відбулося при активній підтримці шведського короля Карла XII Густава, а тому ні в кого з сучасників не викликав сумніву факт «вимагання» Орликом у цього північно-європейського монарха гарантій щодо протекції над Україною, поки з неї не буде зняте «московське ярмо» і вона не повернеться до своїх давніх «вольностей»7. Майже через місяць після виборів, 10 травня 1710 р., Карл XII Густав надав такий гарантійний документ гетьману. Він мав назву «Diploma а asecuratiorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensi»8. Згідно влучного вислову Б. Крупницького, цим актом король Швеції не тільки підтверджував права та привілеї Війська Запорозького, а також ставав гарантом незалежності України та її кордонів9. Карл XII Густав ще раз документально підтвердив свої повноваження як протектора України та гетьманської влади. Він затвердив іншим актом під назвою «Confirmatio horum Pactorum а Rege Sueciae» знамениту козацьку конституцію «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», що була укладена між П. Орликом і старшиною на зразок угод між новообраними польськими королями та шляхтою10.
Таким чином, П. Орлик продовжив курс свого попередника, гетьмана І. Мазепи, на визнання шведської протекції. Про це свідчили й самі «Pacta et Constitutiones...», де зокрема відзначалося: «... Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни... віддався в незламну оборону найяснішого короля, його милості шведського Карла Дванадцятого... осиротіле після смерті свого найпершого регіментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського... і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, обрати собі нового гетьмана... Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності...»11. Також у преамбулі цього документа вказувалися й причини піддання Українського гетьманату під монаршу владу Карла XII Густава: «...Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її міцно й непорушно тримається ні для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових»12. Слід відзначити, що хоча внаслідок постійних військових дій реалізація положень угоди була досить обмежена, однак, очевидно, протягом декількох років вони частково діяли на теренах Правобережної України.
У преамбулі Конституції гетьмана П. Орлика було детально проаналізовано українсько-російські відносини, починаючи від 1648 р. й закінчуючи 1708 р. В ній вказувалося, що гетьман Б. Хмельницький «при своєму добророзумному промислі, визволивши працями та відвагами з польського підданства Запорозьке військо та уярмлений і утиснений малоросійський народ, піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів російських, сподіваючися, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов’язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених, і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Але після смерті того, славної, пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров’ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей і до такої оборони сам Бог-помститель нахиляв. Напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам’яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей чає знаки, докази й початки»13. Отже, зважаючи на порушення московсько-російськими царями свої сюзеренних зобов’язань, даним актом законодавчо закріплювалася незалежність Українського гетьманату від Російської імперії.
Треба відзначити, що П. Орлик, який протягом довгих десятиліть (1714–1742) перебував у еміграції, ніколи не зрікався задекларованої у 1710 р. протекції королю Швеції. Оцінюючи тогочасні українсько-шведські стосунки, польський історик В. Конопчинський зазначав, що гетьман Орлик і його оточення мали собі за мету «збудувати незалежну Україну під протекторатом Швеції, відірвано від Польщі і Москви»14. У свою чергу російський дослідник В. Артамонов відзначав, що кордони «незалежної Української Речі Посполитої», яка перебувала під протекторатом Швеції та використовувала захист, союз і військову допомогу Османської імперії й Криму, повинні були охоплювати Лівобережну, Сіверську, Слобідську, а також всю Правобережну Україну з традиційним кордоном по р. Случ. Окрім того, українському гетьманові мали підпорядкуваватися донці-некрасівці й області Війська Донського15.
Незважаючи на поразку під Полтавою у 1709 р., король Карл XII Густав будував плани щодо відновлення втрачених позицій й відвоювання в російського царя спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України. Разом з турецьким султаном він планував здійснити похід на Київ. 1 грудня 1710 р. у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю. Потоцького — представника «опозиційного» польського короля С. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною16.
У зв’язку з цим, Орлик розпочинає активну діяльність у двох напрямах. По-перше, він посилає в Україну своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали з закликом визнавати його владу та вербувати серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від російського протекторату й переходу під Шведську корону. По-друге, гетьман проводить переговори з ханом Девлет-Гіреєм і висилає своїх послів до Османської імперії, де ті за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добиваються у султана Агмеда III оголошення війни Росії17.
Дипломатичні заходи гетьмана мали також завершення в укладеному 23 січня 1711 р. українсько-татарському договорі. У першій статті попереднього проекту договору (поданому козацькими дипломатами 19 січня) в першій статті говорилося про те, що, незважаючи на укладений військово-політичний союз між Україною й Кримом, «малоросійський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності Короля Швеції»18. Таким чином, вперше гетьманським урядом у переговорах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла XII Густава. Одночасно в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана й трактував зв’язок з татарами як рівноправний — «хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підкорення України»19. Хоча в остаточному тексті договору, який був затверджений Девлет-Гіреєм, не згадувалося про заступництво над Україною шведського монарха, проте визнавалося, що «хай вона [Україна] буде вільним народом»20. Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу П. Орлика, Девлет-Гірея та Ю. Потоцького на Правобережну Україну наприкінці січня. Детальний опис цієї військової операції зробив у своїй праці Б. Крупницький21.
Перед тим як вирушити у похід Орлик заручився підтримкою свого протектора, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, стверджувалося: підступні ворожі плани (Росії — Т. Ч.) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель»22. Наприкінці січня 1711 р. об’єднані українсько-татарсько-польські сили вирушили на Правобережну Україну з метою її звільнення від російської присутності. Біля Рашкова армія, у складі якої перебувало чотири тисячі запорожців кошового отамана К. Гордієнка, близько двох тисяч поляків Ю. Потоцького і більше двадцяти тисяч буджацьких татар, перейшли Дністер. У середині лютого під контролем П. Орлика опинилася велика територія поміж Немировим, Вінницею та Брацлавом.
Неприступною залишалась тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравала важливе значення у військово-стратегічних планах гетьмана. 25 березня його війська розпочали приступ добре укріпленої, з чисельним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом з татарами й оволоділи передмістям, але трьохденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпорошивши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П. Орлик з запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова. Невдовзі він покинув Україну й наприкінці квітня знову опинився в Бендерах.
Завдяки своїм попереднім заходам та захисту шведського сюзерена Орлику під час першого етапу походу (лютий-квітень) вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого населення. Про це свідчив сам російський цар Петро I, який 3 травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримує вся «задніпровська» Україна23. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковник Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), полковник Корсунського полку Андрій Кандиба, полковник Уманського полку Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Ситинський24. Цьому сприяли листи-універсали П. Орлика до «войовничого малоросійського народу» із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня під час перебування в Лисянці25. Універсали Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися включно до володінь Переяславського полку26.
Перебуваючи під враженням успішного просування та переходу на його бік козацьких зверхників, Орлик повідомив королеві Карлу XII Густаву, що його військо зросло більш ніж уп’ятеро27. Зважаючи на те, що раніше його підрозділи без військ союзників нараховували близько 3-х тисяч козаків, то, на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, вони збільшилися до 15-ти тисяч осіб. Орлик також намагається залучити на свій бік лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Він звертається до нього з пропозицією об’єднати зусилля для возз’єднання України та звільнення її від російської присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, їм мали допомагати шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася «вільною Річчю Посполитою»28.
Після уважного ознайомлення зі змістом листа П. Орлика до Скоропадського можемо стверджувати, що в ньому була закладена програма-максимум політичних бажань наступника Мазепи, а саме використовувати зверхність Стокгольма й Стамбула лише як засіб до удільності України. «Не йміть віри тим, — звертався Орлик до лівобережного гетьмана, — що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, Блискуча Порта, його Величність Король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше...»29, — відзначалося в листі. Звичайно, опоненти можуть заперечити: мовляв, Орлик задля того, щоб перетягнути на свій бік лівобережні козацькі полки, міг сказати й не таке. Однак зважимо на те, що протягом наступних десятиліть П. Орлик неодноразово висловлювався в такому сенсі, зокрема, у зверненнях до багатьох тогочасних монархів Європи.
На жаль, І. Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань більш молодого гетьмана, а, навпаки, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польських союзників (у першій половині березня під Лисянкою ці полки були ними розбиті), проте в процесі продовження походу між ними почали виникати протиріччя. Якщо П. Орлик зі старшиною хотіли повністю оволодіти правобережними землями, то Ю. Потоцький бажав рухатися на захід — до кордонів з Польщею. У зв’язку з цим гетьман апелював до Карла XII Густава, оскаржуючи дії поляків30. Другою проблемою для українського гетьмана (яку він так і не зміг вирішити) була поведінка татарських «братів», які на початку квітня після довготривалої облоги Білої Церкви та одержання звістки про надходження російських військ почали залишати союзницький табір і плюндрувати навколишні міста й селища, вибираючи звідти ясир.
До честі П. Орлика, він усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спочатку гетьман нагадав ханові положення січневого українсько-татарського договору, де йшла мова про неможливість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчан, він вказав Девлет-Гірею на його зобов’язання перед Карлом XII Густавом про те, що в ясир братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило враження на татар вони і далі продовжували свою традиційну справу. А тому П. Орлик знову (вже вкотре!) звертається з протестом щодо такої політики татар до свого протектора короля Швеції. Одночасно він повідомляє про неправомірні дії татар турецькому султану Агмету III. Той пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх взяли31.
Зрада татар спричинила відхід від Орлика правобережних козацьких полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому П. Орлик, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня 1711 р. вирішив залишити територію України32. Карл XII Густав намагався всіляко стримати цей процес. 19 квітня він послав свого представника до султана Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й триматися до приходу турецької армії33. 24 квітня король листовно звернувся до гетьмана та київського воєводи Речі Посполитої Ю. Потоцького з вимогою не полишати Правобережної України, а П. Орлику наказував стати під командування польського воєначальника34. Але це вже не врятувало ситуацію — саме в той час війська Орлика і Потоцького переходили Дністер у районі Бендер.
Таким чином, протекція шведського короля та військова підтримка татар і поляків не допомогли П. Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя. Більш того, саме намагання Орлика у 1711 р. повернути під свою владу ці землі змусили царя Петра I та лівобережного гетьмана І. Скоропадського протягом другої половини 1711–1712 рр. здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя35. Як свідчив 10 березня 1712 р. сам Орлик у листі до великого візиря Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену»36. Отже, справа об’єднання правобережної та лівобережної частини Українського гетьманату вже вкотре зазнала відчутного удару. Ця невдача спонукала П. Орлика до пошуку нових союзників та продукування інших зовнішньополітичних комбінацій, тепер вже за безпосередньою участю другого монарха — султана Османської імперії Агмеда III.
Влітку 1711 р. війська Орлика брали участь на стороні султана в битві між турецькою та російською арміями на р. Прут. Українські козаки відіграли досить суттєву роль у перемозі турків над росіянами, яких очолював сам Петро I. У липні поблизу Прута між Османською та Російською імперіями був підписаний т. зв. Прутський мирний договір. Питання про політичний статус України було одним з головних під час переговорів — російський цар змушений був «відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П. Орлика. У зв’язку з укладенням цього договору, який знаменував поразку Петра I в російсько-турецькій війні та відмову царя від Правобережної України на користь султана, наприкінці жовтня 1711 року Орлик висилає до Стамбула делегацію з метою дієво вплинути на процес ратифікації положень договору.
Українське посольство очолив прилуцький полковник Д. Горленко, до нього також входили генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що торкався України й був досить неясно сформульований. Загалом генеральна старшина мала відстоювати такі положення:
1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»;
2) Україна має управлятися гетьманом, що обирається вільними голосами;
3) Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана;
4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитись від претензій на Україну;
5) Кримський ханат не може домагатися панування над Україною;
6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися;