Отже, наприкінці листопада козацькі полки С. Куницького зайняли м. Нагаї, де знищили турецько-татарську залогу і рушили до Кишинева. Там вони об’єдналися з військом молдавського господаря пропольської орієнтації Ш. Петричейку. Крім того, «на плацу з дітьми і жінками рахуючи до 30 000, Військо Волоське в Кишиневі виконало присягу на службу Божу ЙКМ і Речі Посполитої і нам Війську ЙКМ Запорозькому» (виділ. моє. — Т. Ч.)48 — повідомляв український гетьман до Кракова. Дана присяга засвідчувала бажання певної частини молдавського народу відмовитись від турецького протекторату й перейти під зверхність польського короля та українського гетьмана.
4 грудня (за іншими даними — 5.12) 1683 р. козацько-молдавське військо здобуло переконливу перемогу над турецько-татарськими силами, які очолював Яла-паша, під м. Кіцканами (в інших джерелах називаються Тілгротин або Філогранум (?)). У цій битві загинув тягинський бей Алі, старший над буджацькою ордою Алігер-паша та кілька татарських мурз. Згідно зі свідченнями очевидців, Тягинський шлях упродовж чотирьох миль був усіяний ворожими трупами. Згодом Куницький відзначав, що в його війську не загинуло жодної людини49. Здобувши перемогу, правобережний гетьман рушив углиб ногайських володінь. Історик Т. Урбанський писав, що козаки вирішили хоча б раз показати татарам «у їх власних кордонах», як то плюндрувати чужий край і забирати людей в ясир. С. Куницький зі своїми козаками винищив поселення навколо Білгорода та Акермана і дійшов до берегів Чорного моря, завоювавши міста Ізмаїл та Килію. «Понад тридцять тисяч нікчемних гяурів ударили на люд ногайський на рівнинній околиці Бендер та Ізмаїла. Руйнуючи житла і забираючи особисті речі люду магометанського, багатьох з них вбивали на палі і припікали вогнем, а села їхні пускаючи з димом і збурюючи, опанували вони містечко Ізмаїл»50, — читаємо про ці події в «Хроніці» Мегмед-Гірея. У тогочасних повідомленнях Куниць-кий звітував до Варшави про знищення близько трьохсот тисяч (?) ворогів, а також, «що старий хан хоче піддітися з 5000 татарів до Війська Запорозького»51.
Коли до австрійської столиці надійшли відомості про перемоги козаків у буджацьких степах, папський нунцій Бонвічі звернувся до австрійського цісаря Леопольда I з пропозицією вшанувати цю подію відспівуванням у головному віденському соборі. Спочатку мали сумніви, чи можна це робити з огляду на те, що козаки були «схизматиками», але згодом переконання, що українці воюють проти спільного ворога всіх християн, перемогло52. Король Ян III Собеський у листі до Ватикану поспішив сповістити західноєвропейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значимість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Центрально-Східної Європи53.
У 1684 р. австрійський художник Й. М. Лерх схематично відобразив зимовий похід козацьких військ у гравюрі під назвою «Зображення нападу козаків на чолі з гетьманом Куницьким спільно з волохами і молдаванами на татарів біля Дністра і перемога над татарами». На ній зображено битву між козаками і татарами під Кіцканами, а також момент страти полонених татар. Тут бачимо зображення самого С. Куницького. Це людина років сорока, у козацькому військовому строї, у його правій руці — гетьманська булава. Він оточений старшиною і козаками, окремі з яких тримають сотенні прапори з вишитими на них хрестами. За словами польського історика К. Чоловського, у 30-х роках XX ст. оригінал цієї гравюри зберігався в колекції Бібліотеки Павліковських (Львів)54.
Також досить повно висвітлювали бої С. Куницького з татарами тогочасні європейські газети — польські, італійські, німецькі «летючі листки». Краківське видання «Nowiny z Węgier» за грудень 1683 р. повідомляло про зайняття підрозділами Куницького Білгорода, що над Дністром55. «Eigentliche Relation» (Краків, 1684) описував битви козацтва з турками і татарами на українських та молдавських землях, а також інформував про перемогу гетьмана під 4 грудня 1683 р.56 Ту саму інформацію подає «летючий листок» під назвою «Extraktschreiben des Kosaken» (Краків, 01.1684 р.)57. Тогочасна німецька «газета», що вийшла у Регенсбурзі 22 січня 1684 р., писала про успішні дії козацтва на землях Білгородської орди58. Венеціанське видання «Novissima relazione» за 1684 р. свідчило про перемогу козаків Куницького поблизу Тягині та завоювання Білгорода59. Про військовий талант козацького ватажка повідомляли «листки», надруковані в лютому 1684 р. в італійських містах Римі та Неаполі60. Вони цікаві тим, що гетьмана Правобережної України йменують не інакше як «Generale de Cosacchi». Ось що, зокрема, писалося в італійському виданні «Nuova е distinta Relatione…», яке виходило у Неаполі: «…Козацький генерал Куницький завоював Поділля, Валещину і Татарію»61.
Зважаючи на європейський резонанс цих подій, король Ян III Собеський намагався використати інформацію про оволодіння правобережним гетьманом татарськими територіями на польсько-російських переговорах у Москві, змусивши росіян поступитися в окремих питаннях майбутньої угоди між двома державами.
Наприкінці грудня 1683 р. козацька розвідка повідомила свого гетьмана про наближення залишків багатотисячної армії турецького султана, що поверталася на батьківщину після віденського розгрому. Спішно відступаючи з Буджака, українсько-молдавське військо дійшло до Пруту й почало переправлятися на другий берег поблизу с. Тобак, що на північний схід від м. Рені над Дністром. Саме тут 30 грудня їх наздогнали війська татарського хана Хаджи-Гірея, які налічували близько 12 000 чоловік. Протягом п’яти діб в оборонному військовому таборі відбивали козаки ворожий наступ, чекаючи на допомогу польських підрозділів краківського каштеляна А. Потоцького, які перебували в Яссах62. Не витримавши ворожого натиску, С. Куницький разом з кінними полками (бл. 2000 чол.) зумів переправитися через річку і покинути оборонний табір, в якому залишалися піхотні полки на чолі з полковником А. Могилою (бл. 4000 чол.). Згодом, виправдовуючись перед королем, гетьман так аргументував свій відступ-втечу: «…повтікали за Прут волохи, побачивши це почали втікати і козаки. Я їх не міг втримати і мусив сам за ними вплав переходити за Прут і йти прямо до Ясс»63. У свою чергу, молдавська сторона і козаки, що залишились на полі бою, звинувачували в поразці Куницького. Невідомий кореспондент повідомляв, що «утік Куницький під Тобаком разом з кіннотою, а на піших козаків вся орда обрушилась, але вони оборонялися в таборі і пішли потім»64. 10 січня 1684 р. господар Ш. Петричейку скаржився краківському каштеляну на те, що С. Куницький, який «прийшов в Ясси з кіннотою, сьогодні в Україну до Немирова рушив і мене самого з людьми залишив»65.
Куницький інакше пояснював свою поведінку. У реляції до польного гетьмана Потоцького він повідомляв, що йде на Правобережну Україну для розміщення своїх козаків уздовж кордону від Могилева до Ягорлика з метою оборони від татарських набігів. Також він прохав надіслати грошей для оплати й «затягу» нових козаків66.
14 січня 1684 р. польський посол К. Гжимультовський на переговорах у Москві повідомляв до Варшави, що до нього дійшли новини, «як Куницький бунтує козаків проти Москви і Самойловича, який має з нею змову»67. 28 січня у листі до Б. Сапєги Гжимультовський писав, що Самойловичем було розстріляно полтавського полковника, який бажав перейти на Правобережну Україну під владу С. Куницького68.
Треба відзначити, що з самого початку свого гетьманування С. Куницький проводив політику, скеровану на колонізацію правобережних земель. Він неодноразово відсилав своїх агентів на Лівобережну Україну із завданням закликати тогобічне населення переходити на правий берег Дніпра й освоювати Правобережжя, зокрема Мошин, Рокитне, Богуслав. За словами історика В. Волк-Карачевського, у Богуславі «засіла дуже діяльна і смілива жінка», яка була дружиною Куницького69. Вона постійно приймала втікачів з Лівобережжя і відправляла їх до свого чоловіка у Немирів. І. Самойлович був змушений навіть спорядити спеціальний загін, щоб захопити Куницьку, але вона вчасно втекла до резиденції правобережного гетьмана[13]. С. Куницький, який постійно змушений був займатися військовими проблемами, не забував і про вирішення питань, пов’язаних з труднощами колонізаційного процесу. «Шляхта і духовні, щоб до сейму маєтностей своїх не відбирали, де наших жінок і дітей залишили», — звертався він у листі до краківського каштеляна, перебуваючи зі своїм військом під Тягинею70. З цими вимогами до короля були відправлені козацькі полковники Юрій і Лук’ян.
У лютому 1684 р. до Варшави прибуло інше козацьке посольство на чолі з генеральним писарем правобережного гетьманату П’яйковським і полковником Я. Дуніним-Раєцьким. У привезених «Супліках» від усього правобережного Війська Запорозького до польського короля були такі пункти: 1) дозволити проведення виборів на посаду православного київського митрополита; 2) надати «прадавні вольності і права» козацтву, а також збільшити плату за участь у військових походах; 3) заборонити шляхті втручатися у «козацькі» справи; 4) надати білоцерківське староство у повне володіння правобережного гетьманату; 5) визначити розмір плати для гетьмана71. Крім цього, посольство мало вирішити ряд дрібних проблем, і зокрема щодо розмірів матеріального забезпечення, взаємовідносин з комендантами немирівської та білоцерківської фортець тощо.
Ян III Собеський у грамоті від 13 березня 1684 р. відповідав, що з елекцією на посаду митрополита треба почекати, адже Київ перебував під зверхністю московського царя, а «митрополитом повинен бути той, що визнає Права і Конституції Коронні, житель Корони»72. Щодо забезпечення козацьких «прав і вольностей», то говорилося лише про те, що король «що-небудь» робитиме для їхнього поліпшення. Щоправда, правобережному козацтву за умови визнання протекції польського короля дозволялося: «з жонами і дітьми поселяйтеся (на Правобережжі. — Т. Ч.) безпечно Вірності Ваші, розпочинайте щасливо і розповсюджуйте господарство, життя здорове і веселе…»73 Справа із забороною шляхті перешкоджати становленню козацьких структур була відкладена на розгляд наступного сейму. Гроші на військові витрати козаків, як запевняв Ян III Собеський, були відправлені до Львова і Полонного. Щодо інших вимог, то якщо «уродзонний Гетьман, як і Військо Запорозьке, милість батьківську узнавати завжди будуть», король ставитиметься до них прихильно74. Саме ці вимоги козаків сприяли появі наступних сеймових та королівських актів 1684–1685 рр., які в межах польського законодавства надавали певного правового оформлення козацькій колонізації Правобережної України.
Однак невдоволена втечею свого гетьмана з-під Тобаку, що призвело до загибелі значної кількості людей, частина козаків на чолі з піхотним полковником А. Могилою викликає С. Куницького з Немирова до Могилева Там на початку березня 1684 р. відбулася козацька рада, де було вирішено переобрати керівника правобережних полків. Самого Куницького вбили, коли він, згідно з твердженнями очевидців, «змінивши козацький жупан на чернецький одяг», збирався втекти з місця проведення ради75.
Окремо треба зупинитися на висвітленні того моменту, коли під час походу С. Куницького до Буджацької орди інша частина правобережного козацтва, а також загони із Запорозької Січі брали участь у битві європейських армій на чолі з Яном III Собеським під Віднем та наступних операціях з витіснення турецьких військ з Центральної та Східної Європи76.
Як відомо, 31 березня 1683 р. був укладений антитурецький військовий союз між Австрією і Польщею, а отже, невпинно наближався час головної сутички з Портою. 19 квітня із засідання сенатської комісії у Варшаві повідомляли, що «козаків 1200 тільки наказав король набрати зараз під командою 4 ротмистрів Семена, Ворони і других двох»77. Трохи згодом, отримавши фінансову допомогу від римського папи Інокентія XI, польський король вирішив, що зможе утримати трьохтисячне козацьке військо. 16 липня коронним гетьманом С. Яблоновським був виданий «приповідний лист» на вербування козацького полку М. Булизі, який у середині серпня мав прибути до Львова78. Загальне керівництво з набору козаків було доручено шляхтичу Менжинському (невідомо, який стосунок він мав до козацтва). Саме йому на руки видали гроші у сумі близько 30 000 ліврів для «затягу» українського війська79. За військовим планом короля козацькі поліси мали прибути 25 серпня під Краків, де збиралися головні сили Речі Посполитої для походу під Відень, але вони, з огляду на різні обставини, спізнилися на призначений термін. «Вже не чекаючи полків литовських, ані козаків, залишивши їм наказ поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємось бути на берегах Дунаю», — писав Ян III Собеський до Інокентія XI наприкінці серпня80.
В авангарді польських сил вирушили і 150 козаків під командуванням полковника Апостола (П. Апостола-Щуровського). Вони входили до складу підрозділів волинського воєводи Я. Стадніцького на правах приватної легкої козацької корогви. «…З Апостолом не маю козаків більше півтори сотні.., а п. Менжинський сидить ще зі своїми у Львові, як сам пише», — повідомляв король 9 вересня під час переправи через Дунай81. 12 вересня об’єднані війська Яна III Собеського та князя Лотаринзького перемогли багатотисячну армію візиря Кари-Мустафи і звільнили оточений Відень. Про участь козаків Апостола у цій битві свідчить такий запис короля: «… турків зараз ведуть, як псів і худобу, їх моя драгунів і козаки немало забрали. О Менжинський, Менжинський!»82 Останні слова були написані королем у стані великого невдоволення з причини неприбуття до Відня головних козацьких сил. 24 вересня королівна М. Казимира, якій було доручено стежити за «козацьким затягом», повідомляла свого чоловіка, що Менжинський набрав лише півтори тисячі козаків83. Але вже 28 вересня Ян III Собеський писав, що до його військ, які прийшли в напрямку Будапешта, приєднались полки Я. Ворони і Менжинського. Полковникові Семену (Корсунцю — ?) наказувалось іти «звичайною дорогою за другими»84. Під час переправи через Дунай поблизу угорського міста-фортеці Остригома (Естергома) козаки Ворони не змогли взяти «язика» на другому березі річки, що викликало невдоволення короля. Виправдовуючись перед Яном III Собеським, полковник говорив, що «простих хлопів затягнули, не козаків, бо так швидко козаків не могли дістати»85. Але незабаром до польської армії приєдналися полки М. Булиги, Семена (Палія — ?) та В. Іскрицького. У жовтні вони відзначилися в облозі Остригома, а також у битвах під угорським містечком Парканами (9 жовтня) та словацькою фортецею Сеценами (Щецином) (15 листопада). «А вони (козаки. — Т. Ч.) пішли так швидко, відважно й мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та заткнули в ній свої прапори з хрестами — і в усіх заслужили собі на велику славу», — описував король перший штурм добре укріпленої сеценської фортеці86. «Яка то красива винахідливість і майстерність козацька», — писав інший свідок участі українських полків у після віденському поході польської армії поляк Я. Пасек87.
Для того, щоб мати уявлення про потенціал козацьких підрозділів, їх кількість та можливість фінансування, польським урядом ініціювалося складання компутів (реєстрів) та спеціальних «ординацій плат» для Війська Запорозького, які засвідчували виплату козакам Правобережної України певних грошових сум. Під час гетьманування С. Куницького у 1683 р. було проведено дві великі виплати з державної скарбниці Речі Посполитої й одна — за посередництвом польського уряду від Папи Римського. Згідно з першим оплатним списком, що називався «Ординація плати Війську Запорозькому, якого має бути 1200 у трьох полісах, а в кожному полку має бути корогви чотири. Укладена 11 травня 1683 року», козакам під командуванням полковників С. Корсунця, Я. Ворони та Киліяна видавали 107 646 злотих готівкою і поставів сукна на 7312 злотих88. Інша «Ординація плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Інокентія XI за субсидією Корони Польської проти неприятеля Меча Святого затягненого» засвідчувала, що 7 полків загальною кількістю 3000 козаків отримали 267 599 злотих89. Під керівництвом полковників В. Іскрицького та Булук-Баші перебувало по 500 чоловік; М. Булиги, А. Зеленецького, К. Станецького, Я. Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (його ім’я не було занесене у список) — по 400 чоловік. 13 грудня відбулася ще одна виплата п’ятьом козацьким полкам (всього 1609 чол.) С. Куницького, В. Іскрицького, С. Корсунця, Я. Ворони та А. Зеленецького90. Ці виплати стосувалися тих козацьких підрозділів, які брали участь у віденській і післявіденській операціях польського війська (за винятком, власне, полісу Куницького).
Військова кампанія гетьмана С. Куницького, що відбулася взимку 1683–1684 рр., дістала великий розголос у багатьох країнах і ввійшла до анналів світової історії. Даний похід відбувався у руслі політики християнських монархів Європи щодо оборони від експансіоністських намірів Османської імперії. Перемігши турецьке військо візиря Кари-Мустафи під Віднем у вересні 1683 р. польський король Ян III Собеський та австрійський імператор Леопольд I, морально і матеріально підтримувані римським папою Інокентієм XI, за допомогою українського козацтва перейшли у фронтальний наступ на позиції турків у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.
Таким чином, відзначимо, що Степан Куницький під час свого гетьманування з серпня 1683 р. до березня 1684 р. на Правобережній Україні від імені польського короля Яна III Собеського зумів відродити у цьому регіоні козацький устрій, який був знищений тут у попередні роки під тиском зовнішніх факторів. Цьому сприяла й українсько-польська військова взаємодія, яка протидіяла спробам проникнення Османської імперії до Центральної та Східної Європи. Водночас, розпочавши колонізаційні заходи на правобережних землях України, гетьман С. Куницький зміг підготувати ґрунт для своїх наступників у справі відтворення ними державних інститутів правобережної частини Українського гетьманату.
1 Антонович В. Б. Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1716) // Архив Юго-Западной России. — С. 3. — Т. 2. — К., 1868. — С. 34–37; Волк-Карачевский Б. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII вв. — К., 1899. — С. 248–251; Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683–1688 pp. // Праці історико-філологічного товариства в Празі. — вип. 4. — Прага, 1942. — С. 3–6; Назарко І. Знаменне письмо козаків до Папи Римського // Український історик. — 1965. — № 1–2 — С. 23; Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. — К., 1963. — С. 50–51; Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині XVII–XVIII ст.: проблема державотворення. — К., 1993. — С. 50; Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея XVII–XVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 189; Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. — К., 1999. — С. 236; Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України. — С. 28–32.
2 Urbański Т. Rok 1683 na Podolu, Ukrainie і w Mołdawii. — Lwów, 1907. — C. 11–20; Chowaniec Cz. Wyprawa Sobieskiego do Mołdawii w 1686 r. — Warszawa, 1932. — S. 25; Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. — T. 3. — Kraków, 1923. — S. 10–14; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobeć sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, 1963. — S. 22–23; Wimmer J. Wiedeń 1683. Dzieje kampanii i bitwy. — Warszawa, 1983. — S. 410–413; Wójcik Z. Jan Sobieski. — Warszawa, 1983. — S. 356–357.
3 Мохов H. А. Молдавия эпохи феодализма. — Кишинев, 1964. — С. 343–344; Власова А. В. Молдавско-польские политические связи в последней четверти XVII — начале XVIII века. — Кишинев, 1980. — С. 28–29.
4 Herbarz Polski i iminospis zasłużonych w Polsce ludzi. — T. 2. — Lwów, 1859. — S. 80; Urbański T. Rok 1683 na Podolu, Ukraine i w Mołdawii. — Lwów, 1907. — S. 7.
5 Яковенко Н. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. — К., 1993. — С. 148.
6 Акты ЮЗР. — Т. IX. — С. 365.
7 Акты ЮЗР. — Т. IX. — С. 365.
8 Акты ЮЗР. — Т. IX. — С. 752.
9 Volumina legum. — T. V. — S. 79.
10 Павлищев И. И. Польская анархия при Яне Казимире и борьба за Украину. — Т. 2. — Санкт-Петербург, 1876. — С. 52.
11 Акты ЮЗР. — Т. XI. — Санкт-Петербург, 1879. — С. 236.
[13] Дружина Куницького після вбивства її чоловіка козаками навесні 1684 р. втекла до Польщі, але влітку того ж року повернулася на Правобережну Україну і вимагала у гетьмана А. Могили повернути їй кілька тисяч овець та кількасот волів, а також відшкодувати інші матеріальні збитки.