97 Власова А. Молдавско-польские политические связи… — С. 29.
98 Чарт. — H, од. зб. 179, арк. 1005–1006.
99 Urbański Т. Rok 1683 na Ukrainie… — S. 42; Wimmer J. Wiedeń 1683. — S. 413–414.
100 АГАД. — Ф. «Архів Замойських», № 3028, арк. 133–134.
101 Neculce I. Cronica copiata de Ioasaf Luka. — Chisinau, 1993. — S. 72.
МІНЛИВА ДОЛЯ РЯТІВНИКА ЄВРОПИ
Степан Куницький
1683–1684
Хоча за міжнародними договорами останньої чверті XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під сфери впливу польського короля й турецького султана, влада кожного з монархів у даний період була тут суто номінальною. Незважаючи на те, що прагнення українців до утвердження власної держави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, традиції визвольних змагань продовжували жити у свідомості їхньої еліти. Поступово тут починає відроджуватися головний чинник української державності в добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу — козацький устрій. Також отримує новий поштовх інститут гетьманства, одним з яскравих представників якого стає Степан (Стефан) Куницький.
Окремі згадки про життя та діяльність гетьмана С. Куницького знаходимо у працях українських істориків1. Певні відомості, що стосуються головним чином походу козацьких військ узимку 1683–1684 рр. під проводом цього правобережного гетьмана на турецько-татарські володіння у Північному Причорномор’ї, подають польські науковці2. Не обійшли увагою військової діяльності Куницького на землях Молдавії й історики цієї країни3.
Згідно з даними польських гербовників, у середньовічній Польсько-Литовській державі було кілька шляхетських родин, які мали прізвище Куницькі. Найбільша з них проживала у люблінському воєводстві, інші — на Волині й Підляшші4. Згадку про шляхтичів Куницьких знаходимо також у матеріалах ревізій панських маєтностей, що проводились на Київщині та Брацлавщині ще у XV ст.5 Невідомо, до якого роду належав С. Куницький, однак знаємо, що він походив із заможної української родини, яка сповідувала православ’я.
Перша віднайдена нами документальна звістка про С. Куницького стосується початку 1672 р. Наприкінці січня він прибув з Правобережжя до резиденції лівобережного гетьмана в Батурині якраз перед зміщенням Д. Ігнатовича-Многогрішного (як відомо, у першій половині березня 1672 р. внаслідок змови проти нього до влади прийшов І. Самойлович). «Тамошній житель (Правобережної України. — Т. Ч.)… запорожець», Куницький намагався переконати Д. Многогрішного в хибності його зв’язків з правобережним гетьманом П. Дорошенком6. Тут треба відзначити, що незадовго до цього Куницький перебував на службі у Дорошенка, під час якої, зокрема, виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана у Стамбулі.
Як свідчать московські дяки А. Танєєв і Д. Іванов (які помилково зарахували Куницького до запорозьких козаків), у нього під час зустрічі з Многогрішним, крім політичних, були прохання і приватного характеру — «…приїжджав для того, щоб йому гетьман дав місце на цьому боці Дніпра, де йому збудуватися»7. Звичайно, що після переходу гетьманської булави до І. Самойловича виконання цього прохання було відкладене, хоча, як переконують подальші події, Куницькому надали звання військового товариша і дозволили оселитися у м. Миргороді.
Після арешту, зраджений власною старшиною, Д. Многогрішний був конвойований до Москви, де на допиті заявив, що під час перебування С. Куницького у його резиденції останній настійно вмовляв козацьку старшину піддатися під владу московського царя (?!). Очевидно, що в даному разі він намагався зняти підозру з «поляка» Куницького, який перед тим зробив йому велику послугу, домовившись про одруження племінника Д. Многогрішного з донькою П. Дорошенка8.
Тим часом, С. Куницький повернувся на Правобережну Україну, а звідти, під приводом вирішення питання про «повернення боргів», вирушив до Варшави. У польській столиці він, використовуючи свої впливові зв’язки (а можливо, й підкуп окремих високопоставлених осіб), добився прийняття на вальному сеймі спеціальної постанови-конституції за № 39 під назвою «Нобілітація козаків Запорозьких». У ній, зокрема, відзначалося, що за «рицарську відвагу і вірність Дмитра Дмитрашку Райчу і сина його Марка Райчу, Стефана, Василя, Федора, Анастасія, Дмитра, Івана Куницьких, Ігната Думінського, оних до клейнодів шляхетства польського допускаємо і за шляхтичів вважаємо»9. Дана конституція була прийнята 4 січня 1673 р. Як бачимо, С. Куницький, окрім себе, подав на нобілітацію своїх найближчих родичів — рідних братів Василя й Федора, племінників — Анастасія, Дмитра й Івана.
Відразу ж по цьому нобілітований шляхтич і одночасно військовий товариш Війська Запорозького, С. Куницький прибув до столиці лівобережної частини Українського гетьманату, розуміючи, що відомості про результати сейму туди ще потрапити не могли. Тут він особисто звітував І. Самойловичу, доповідаючи, що під час його перебування у Варшаві польський король приймав послів від кримського хана, які відстоювали інтереси Османської імперії і вимагали у короля відмовитись від Правобережної України10. Про цю важливу новину лівобережний гетьман негайно повідомив до Москви11.
Влітку того ж року, отримавши дозвіл і наказ Самойловича «про всякі вісті тамошні провідати», Куницький знову вирушає до Корони Польської12. Під час цієї поїздки він, згідно з документом, «…був у короля великого у Львові, у коронного гетьмана в Яворові, у польного гетьмана в Любомлі і у литовських гетьманів в обох під Бродами»13. Про зміст його розмов з найвищими посадовими особами Речі Посполитої невідомо, однак можна припустити, що вони торкалися і складних на той час польсько-українських стосунків.
На зворотному шляху Куницький затримався у Бродах і поперед себе відправив до Батурина молодого козака (свого пасинка) Д. Лісницького. Саме у нього хитромудрий Самойлович домігся тексту конституції вального сейму за 1673 рік. Звичайно, що пункт про надання шляхетства С. Куницькому та іншим українським козакам був трактований як зрада Війську Запорозькому. Тому після приїзду до Батурина самого Куницького його не допустили до гетьмана і після попереднього звіту генеральним писарю і судді дозволили їхати до Миргорода. Однак невдовзі, після вивчення цього питання, І. Самойлович наказав заарештувати С. Куницького і відправити його до Батуринської в’язниці14. Тут за дорученням гетьмана йому було вчинено допит ніжинським протопопом С. Адамовичем і дяком С. Бердяєвим. Під час допиту Куницький відразу ж зізнався, що «по намовленню племінників своїх шляхетства і добився як перед тим був у Польщі, а не тепер»15. Стосовно нобілітації лівобережного полковника Д. Дмитрашки-Райчі, він повідомив, що про неї не домовлявся і взагалі про це нічого не знає. Окрім того, на допиті виявилося, що Куницький, перебуваючи у Варшаві, видавав себе за полковника Війська Запорозького. 25 листопада 1673 р. гетьман І. Самойлович після вивчення матеріалів справи постановив, щоб С. Куницького судили на раді старшини, яка щорічно відбувалася у січні в день Хрещення Господнього. 12 грудня до гетьманської столиці була відправлена грамота за підписом московського царя, у якій висловлювалася згода з тим, щоб «польського шляхтича» Куницького судили згідно з військовим козацьким правом16.
Чим закінчився суд над військовим товаришем С. Куницьким, невідомо (можливо, що протягом одного-двох років він перебував в ув’язненні), але на політичну сцену він потрапив уже в 1677 р. — 23 березня у статусі немирівського старости (!) пише листа до І. Самойловича, в якому, насамперед, вибачається за те, що «ненависні» люди накликали на нього гетьманський гнів. Окрім того, Куницький повідомляє гетьмана про такі новини: рух турецьких військ у напрямку Чигирина та їхні наміри завоювання Києва, діяльність Ю. Хмельницького як українського князя від імені Мегмеда IV, польське посольство до турків «для встановлення кордонів». Наприкінці листа немирівський староста обіцяв вірно служити лівобережному гетьману й сповіщати про все за допомогою повідомлень, які надходили до Куницького від організованої ним мережі розвідників17. Ще перед тим С. Куницький надіслав змістовне повідомлення про міжнародну ситуацію у Південно-Східній Європі лівобережному полковнику К. Могилевському (зокрема, йшлося про політичну ситуацію в Польщі, Туреччині, Угорщині, Молдавії, Волощині), який відразу ж переправив його до Самойловича, а той, у свою чергу, до московського царя18.
6 липня 1677 р. Куницький повідомляв архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля про діяльність наказного гетьмана Астаматія (Остаматенка), який за дорученням «вождя Війська Запорозького і князя Малої Русі-України» Ю. Хмельницького вів переговори з поляками про віддання йому Правобережної України з кордоном по р. Случ19. Перед тим С. Куницький мав зустріч з молдавським урядовцем (парколабом) з міста Сороки, а тому доклав до свого листа і його лист до І. Гізеля. Невдовзі Куницький, виконуючи свої попередні обіцянки, знову звертається до гетьмана Самойловича, попереджаючи його про переправлення турецьких військ через Дністер20. Також він надав цінну інформацію про кількість армії Османської імперії («зі ста тисяч») та її боєготовність («більше торгових, ніж до бою готових»).
Наприкінці квітня 1678 р. С. Куницький знову подає до канцелярії лівобережного гетьмана І. Самойловича дуже важливу інформацію, насамперед міжнародного характеру. Він повідомляє про укладення миру між Варшавою і Стамбулом (насправді відбулося підтвердження Журавненського миру 1676 р. з виправленням окремих статей). У його листі також йшлося про побудову турками переправи через Дністер поблизу Рашкова та про можливий час їхнього виступу. Окрім того, він звертав увагу гетьмана на стан бойової готовності польської армії: «…Річ Посполита стояти буде під Львовом, а військо кварцяне під Берестечком»21.
Спустошливі походи турецьких військ, «великі загони» правобережного українського населення на Лівобережну Україну протягом 1679–1680 рр. призвели до значного зменшення кількісного складу козацтва в регіоні. Окрім того, період функціонування «польської» козацької організації Правобережної України з 1679 по 1683 р. досить слабо репрезентований джерельною базою. Відомо, що в цей час «старшими» (але не гетьманами) над українськими козаками, які перебували на Поліссі, польським урядом призначалися представники козацької старшини — генеральний суддя Мирон, полковники О. Урбанович та М. Булига, а також київський стольник К. Ласка22. У постанові сеймику Волинського воєводства від 3 грудня 1680 р. відзначалося, що «Асигнація ймп Олександра Урбановича, полковника ИКМП (Його Королівської Милості Пана — Т. Ч.) війська Запорозького, щоб з податків на сеймику з реляцій ухвалених на минулому (сеймику. — Т. Ч.) була виплачена»23. На тому ж сеймику, але вже наступного року, говорилося, що «ребелія» козацька у Київськім воєводстві триває — козаки всілякими способами намагаються звільнитися від польського підданства24. У липні 1681 р. в інструкції депутатам від Київського воєводства на вальний сейм зазначалося, що «…його Королівська Милість за листом своїм до воєводи Руського пропонує нам консервацію козаків»25. Київські посли повинні були вимагати на сеймі, щоб «…кілька тисяч козаків під Мироном були локовані в королівських і духовних добрах»26. 5 березня 1682 р. київський сеймик постановив виділити на них 1000 зл. (?!) і «пану Урбановичу, полковнику того ж війська, особисто 300 зл.»27 Разом з тим, королем видавалися «приповідні листи» представникам польської шляхти на вербування козацьких полків. За влучним висловом історика В. Антоновича, набрані відділи «зберігали тільки ім’я козаків»28. Загони під керівництвом полковників-шляхтичів Тишецького, Лончинського, Тишкевича, Демблевського, Праєвського, Висоцького здебільшого займалися не обороною Правобережжя від татарських набігів, а грабуванням місцевого населення.
На жаль, документи про діяльність С. Куницького у цей складний для Правобережної України період також відсутні. Відомо, що 9 червня 1681 р. Куницький повідомляв гетьмана І. Самойловича про те, що в Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко)29. Після зміщення Ю. Хмельницького Правобережна Україна була віддана у володіння молдавському господарю Ю. Дуці. Той, у свою чергу, призначив наказним гетьманом І. Драгинича, а Куницький погодився стати від його імені білоцерківським полковником (за іншими даними — корсунським). 30 вересня 1681 р. Ян III Собеський в одному з листів писав: «не знаю, що і робити з тим Куницьким віроломним, який проти пактів назначений полковником — чи пустити його, чи затримати, чи покарати?»30
У 1681 р. депутати вального сейму закидали своєму королю, що він часто приймав козацькі посольства і не доводив до їхнього відома змісту переговорів. Виступаючи на одному з сеймових засідань, Ян III Собеський нагадав депутатам, для чого Речі Посполитій потрібно підтримувати зв’язки з українськими козаками, і для прикладу звернувся до висвітлення подій Хотинської битви 1621 р. «…коли було 40 000 козаків, а польського і литовського війська — 60 000»31.
Ян III Собеський знову й знову заявляв про те, що згідно з Бучацьким, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими 1678 р. у Константинополі журавненськими статтями) договорами Правобережна Україна має належати козакам («Ukraina Cosacis cedat»). Про це читаємо у його листах до великого литовського князя М. Радзивілла, а також білоцерківського коменданта Раппе32. В останньому, датованому 2 вересня 1682 р., читаємо: «У трактаті під Бучачем записано, що Україна козакам належати має (самим, а не кому іншому), що умисне підтвердили під Журавном, як і в Константинополі»33. Саме тому, на думку польського уряду, Порта не мала права втручатися у справи України, оскільки сама віддавала її козацьким гетьманам. Але у даному разі король мав на увазі тих козаків, які перебували спочатку під керівництвом наказного гетьмана Є. Гоголя, а потім «старших» О. Урбановича, К. Ласки, Мирона і були підвладні Польщі. Отже, за логікою Яна III Собеського, Правобережжя повинно було належати йому.
Відчуваючи неминучу війну з Османською імперією, польський король активізував свої дії у справі вирішення козацького питання. У липні 1682 р. до Димера, де в той час базувалися головні сили правобережного козацтва, вирушив нобілітований козацький полковник В. Іскрицький, який перед тим деякий час перебував при королівському дворі. Він мав агітувати козаків, які після смерті Є. Гоголя (1679) більше трьох років не мали гетьмана, щоб вони зібрали раду і вирішили, чи можуть допомогти польському монарху у боротьбі проти «бусурманів». У свою чергу, король обіцяв відновити всі «прадавні вольності й привілеї», подбати про рівноправність православної віри тощо34. Такі ж обіцянки віз до Білоцерківського козацтва священик Заремба35.
Крім того, львівський митрополит Й. Шумлянський за домовленістю із польським королем вислав з таємними листами на Лівобережну Україну монахів Ф. Храпкевича й І. Зарудного. Вони мали завдання агітувати козаків лівобережних полків, щоб ті переходили на службу до польського короля. Зокрема, у цих універсалах говорилося, що Річ Посполита поступалася туркам частиною Правобережжя лише з метою утримання України під козацькою владою, а Москва не може володарювати над правобережними українськими землями, бо віддала їх султану. Також відзначалося, що лівобережний гетьман І. Самойлович намагається знищити правобережне козацтво, а король їх «з дитинства любить» і завжди захищатиме. Щоб перетягнути лівобережних козаків на свій бік, Ян III Собеський обіцяв зберегти права православного духовенства, не допустити визисків польської шляхти над посполитими селянами36. До речі, загроза поширення влади лівобережного гетьмана на Правобережну Україну також була однією з причин реанімаційних політичних заходів польського короля стосовно правобережного козацтва.
Незважаючи на спротив уряду лівобережної частини Українського гетьманату, універсали польського короля знаходили відгук не лише серед певної частини її козацтва, а й на Запорозькій Січі. Запорозькі козаки почали переходити на Правобережну Україну. Таким чином, поповнивши свої ряди, правобережне козацтво спромоглося висунути власну кандидатуру на гетьманську посаду.
23 липня 1683 р. на козацькій раді в присутності 40 старшин була прийнята відозва правобережного українського козацтва до владних структур Речі Посполитої. Колишній немирівський староста С. Куницький у своєму листі до коронного гетьмана виклав короткий зміст перебігу ради та сформулював її пропозиції до польського уряду. Зокрема, він відзначав: «що 1) «народ християнський український вже не має змоги терпіти турецького панування і чекає щасливої війни польського короля з султаном», 2) козаки наказали македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, щоб той передав царю «аби разом з Польщею йшли проти Порти», 3) «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються»37. У зв’язку з цим С. Куницький прохав короля дати згоду на похід козацького війська до Молдавії і запевняв Яна III Собеського, що він розраховує набрати до 10 000 козаків для цієї операції. Наприкінці листа Куницький прохав польського короля «до ніг падаючи Вашої Милості… щоб нас, блукаючих овечок, так як батько і пастор до своєї ласки прийняв»38.
Ян III Собеський у відповідь на це послання правобережного козацтва універсалом від 24 серпня 1683 р. призначив С. Куницького гетьманом правобережного Війська Запорозького, а також послав на Правобережну Україну хелмського каштеляна С. Дружкевича, якому дав посаду спеціального «комісара над козаками»39. Повноваження у новопризначеного «комісара» були досить значними, адже він міг від імені короля видавати козацьким полковникам спеціальні листи-«ординанси». Крім того, король наказав виготовити гетьманську булаву і печатку з «гербом старожитнім України»40. Трохи згодом ці та інші клейноди вручив С. Куницькому королівський посланник Монкольський41. Наприкінці літа підрозділи гетьмана Куницького оволоділи Немировим, вигнавши звідти І. Драгинича42. Отримавши згоду короля на похід до молдавських земель, С. Куницький почав запрошувати до себе козаків з лівобережних полків та Запорожжя. Набравши близько 5000 чоловік, наказний гетьман у вересні 1683 р. вирушив на боротьбу з «невірними бусурманами».
13 вересня українське військо вже було біля берегів Тягині, неподалік від Кишинева. Там знову відбулася козацька рада, яка ухвалила «Білгород, Килію, звідки турки мають найбільше провіанту, попалити і йти на Буджак перед зимою»43. У листі до короля від 24 вересня Куницький повідомляв, що відправив кілька тисяч козаків у буджацькі степи, а сам з піхотою залишився під Тягинею (Бендерами)44. Наприкінці жовтня козацьке військо повернулося на Правобережну Україну. На шляху до Немирова полки С. Куницького спробували захопити Меджибіж і Бар, але це їм не вдалося. Правобережний гетьман свідчив про те, що «…даремно пробували фортуни. Писали до беїв, щоб піддалися, але жодної відповіді від них не отримали»45. Прибувши до Немирова, Куницький одержав від короля на потреби свого війська певну суму грошей, а також кілька гармат, порох, кулі й олово46. Перепочивши деякий час і поповнивши свої ряди новоприбулими козаками, наказний гетьман знову вирушив у похід проти турків.
У грудні того ж року Куницький отримав листа від польського короля, де говорилося: «Підеш на Буджак і Білгород і не дозволиш потіхи ханові і Дуці господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку»47. Козацькі сили мали стримувати союзників Порти, поки польська армія завершувала після віденську операцію з витіснення турків із Центрально-Східної Європи.