Пауза.
ДУНЯ: А собаки всю ніч не спали, чують, що господарі їдуть.
ЛОПАХІН: Що ти, Дуню, така...
ДУНЯ: Руки тремтять. Я знепритомнію.
ЛОПАХІН: Дуже вже ти ніжна, Дуню. І одягаєшся, як панянка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати.
Заходить Єпіходов з букетом: він у піджаку і в яскраво вичищених чоботях, які сильно риплять; зайшовши, він упускає букет.
ЄПІХОДОВ (піднімає букет): Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає букет Дуні.)
ЛОПАХІН: І квасу мені принесеш.
ДУНЯ: Слухаю. (Виходить.)
ЄПІХОДОВ: Нині ранок, морозу три градуси, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає.) Не можу. Наш клімат не може сприяти аж ніяк. Ось, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам зауважити, придбав я собі третього дня чоботи, а вони, смію вас запевнити, риплять так, що аж терпець уривається. Чим би змастити?
ЛОПАХІН: Відчепися. Набрид.
ЄПІХОДОВ: Щодня трапляється зі мною якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюся.
Заходить Дуня, подає Лопахіну квас.
ЄПІХОДОВ: Я піду. (Натикається на стілець, який падає.) Ось... (Ніби тріумфуючи.) Ось бачите, даруйте на слові, який трапунок, між іншим... Це просто навіть чудово! (Виходить.)
ДУНЯ: А мені, Єрмолаю Олексійовичу, відкриюся, Єпіходов освідчився.
ЛОПАХІН: А!
ДУНЯ: Не знаю, як бути... Людина він сумирна, а тільки іноді як почне говорити, нічого не добереш. І добре, і чуттєво, тільки незрозуміло. Мені він ніби й подобається. Він мене любить нестямно. Людина він нещаслива, щодня та й щось. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя...
ЛОПАХІН (прислухається): Ось, здається, їдуть...
ДУНЯ: Їдуть! Що ж це зі мною... похолола вся.
ЛОПАХІН: Їдуть, справді. Ходімо стрічати. Чи впізнає вона мене? П’ять років не бачилися.
ДУНЯ (схвильовано): Я зараз упаду... Ах, упаду!
Чутно, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуня швидко йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах здіймається веремія. Через сцену, спираючись на костур, квапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї й у високому капелюсі; щось белькоче сам до себе, але жодного слова розібрати не можна. Галас за сценою стає дедалі гучнішим. Голос: «Ось ходімо тут...». Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з песиком на ланцюжку, одягнені по-дорожньому. Варя в пальто й хустці, Гаєв, Симеонов-Пищик, Лопахін, Дуня з клунком і парасолькою, служки з речами — усі йдуть через кімнату.
АНЯ: Ходімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, що це за кімната?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (радісно, крізь сльози): Дитяча!
ВАРЯ: Як холодно, у мене руки задубіли. (До Любові Андріївни.) Ваші кімнати, біла й бузкова, такими й зосталися, матусю.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дитяча, мила моя, чудова кімната... Я тут спала, коли була маленькою... (Плаче.) І тепер я наче маленька... (Цілує брата, Варю, потім знову брата.) А Варя як і раніше все така сама, на черницю схожа. І Дуню я впізнала... (Цілує Дуню.)
ГАЄВ: Потяг запізнився на дві години. Як вам? Що за порядки?
ШАРЛОТТА (до Пищика): Мій песик і горіхами ласує.
ПИЩИК (здивовано): Ти ба!
Виходять усі, крім Ані й Дуні.