КУЛИГІН: Розійшлася!
За сценою музика грає марш; усі слухають.
ОЛЬГА: Ідуть.
Заходить Чебутикін.
МАРІЯ: Ідуть наші. Ну, що ж... Щасливої їм дороги! (До чоловікова.) Час додому... Де мій капелюх і тальма...
КУЛИГІН: Я до будинку відніс... Принесу зараз. (Іде до будинку.)
ОЛЬГА: Так, тепер можна по домівках. Уже час.
ЧЕБУТИКІН: Ольго Сергіївно!
ОЛЬГА: Що?
Пауза.
ОЛЬГА: Що?
ЧЕБУТИКІН: Нічого... Не знаю, як сказати вам... (Шепоче їй на вухо.)
ОЛЬГА (перелякано): Це неможливо!
ЧЕБУТИКІН: Так... така історія... Стомився я, замучився, уже не хочу говорити... (Розпачливо.) Утім байдуже!
МАРІЯ: Що трапилося?
ОЛЬГА (обіймає Ірину): Жахливий сьогодні день... Я не знаю, як тобі сказати, моя люба...
ІРИНА: Що? Кажіть мерщій: що? Заради Бога! (Плаче.)
ЧЕБУТИКІН: Зараз на дуелі вбито барона.
ІРИНА: Я знала, я знала...
ЧЕБУТИКІН (у глибині сцени сідає на лаву): Стомився... (Виймає з кишені газету.) Нехай поплачуть... (Тихо наспівує.) Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... Хіба не байдуже!
Три сестри стоять, притиснувшись одна до одної.
МАРІЯ: О, як грає музика! Вони йдуть від нас, один пішов зовсім, зовсім назавжди, ми залишимося одні, щоб почати наше життя знову. Треба жити... Треба жити...
ІРИНА (кладе голову на груди Ользі): Прийде час, усі дізнаються, навіщо все це, для чого ці страждання, ніяких не буде таємниць, а поки треба жити... треба працювати, тільки працювати! Завтра я поїду одна, вчителюватиму в школі й усе своє життя віддам тим, кому воно, можливо, потрібне. Нині осінь, скоро настане зима, засипле снігом, а я працюватиму, працюватиму...
ОЛЬГА (обіймає обох сестер): Музика грає так весело, бадьоро, і хочеться жити! О Боже мій! Мине час, і ми підемо навіки, нас забудуть, забудуть наші обличчя, голоси і скільки нас було, але страждання наші перейдуть у радість для тих, хто житиме після нас, щастя і мир настануть на Землі, і пом’януть добрим словом і благословлять тих, хто живе нині. О, милі сестри, життя наше ще не скінчилося. Житимемо! Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми дізнаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо... Лишень знати б, лишень знати б!
Музика грає дедалі тихіше й тихіше; Кулигін, веселий, усміхнений, несе капелюх і тальму, Андрій везе іншого візочка, в якому сидить Бобик.
ЧЕБУТИКІН (тихо наспівує): Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... (Читає газету.) Байдуже! Все одно!
ОЛЬГА: Лишень знати б, лишень знати б!
Завіса
1900
Вишневий сад