Ольга відходить трохи вбік, щоб не перешкодити прощанню.
МАРІЯ (дивиться йому в обличчя): Прощай...
Тривалий поцілунок.
ОЛЬГА: Годі, годі...
Марія сильно плаче.
ВЕРШИНІН: Пиши мені... Не забувай! Пусти мене... вже час... Ольго Сергіївно, візьміть її, мені вже... час... запізнився... (Розчулений, цілує руки Ользі, потім ще раз обіймає Марію і швидко йде.)
ОЛЬГА: Годі, Марійко! Припини, мила...
Заходить Кулигін.
КУЛИГІН (збентежений): Нічого, нехай поплаче, нехай... Хороша моя Марійко, добра моя Марійко... Ти моя дружина, і я щасливий, хоч там як... Я не скаржуся, аж ніяк тобі не докоряю... Ось і Оля свідок... Почнемо жити знову як перше, і я тобі жодного слова, ні натяку...
МАРІЯ (стримуючи ридання): У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... ланцюг злоти́й на дубі тім... Я божеволію... У лукомор’я... дуб зелений...
ОЛЬГА: Заспокойся, Марійко... Заспокойся... Дай їй води.
МАРІЯ: Я вже не плачу...
КУЛИГІН: Вона вже не плаче... вона добра...
Чутно глухий далекий постріл.
МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Кіт зелений... дуб зелений... Я плутаю... (П’є воду.) Невдале життя... нічого мені тепер не потрібно... Я зараз заспокоюся... Байдуже... Що означає «у лукомор’я»? Чому це слово в мене в голові? Плутаються думки.
Заходить Ірина.
ОЛЬГА: Заспокойся, Марійко. Ну, от розумниця... Ходімо в кімнату.
МАРІЯ (сердито): Не піду я туди. (Плаче, але одразу ж зупиняється.) Я в будинок уже не ходжу, і не піду...
ІРИНА: Давайте посидимо разом, хоч помовчимо. Адже завтра я їду...
Пауза.
КУЛИГІН: Учора в третьому класі в одного хлопчика я відняв ось вуса і бороду... (Одягає вуса і бороду.) Схожий на вчителя німецької мови... (Сміється.) Чи не так? Смішні ці хлопчаки.
МАРІЯ: Справді схожий на вашого німця.
ОЛЬГА (сміється): Так.
Марія плаче.
ІРИНА: Годі, Марійко!
КУЛИГІН: Дуже схожий…
Заходить Наталя.
НАТАЛЯ (до покоївки): Що? З Софійкою посидить Протопопов, Михайло Іванович, а Бобика нехай покатає Андрій Сергійович. Ото клопоту з дітьми... (До Ірини.) Ірино, ти завтра їдеш — така прикрість. Залишся ще бодай на тиждень. (Побачивши Кулигіна, скрикує; той сміється і знімає вуса і бороду.) А хай вам, злякали! (До Ірини.) Я до тебе звикла, і розлучитися з тобою, гадаєш, мені буде легко? До твоєї кімнати я накажу переселити Андрія з його скрипкою — нехай там пиляє! — а до його кімнати ми помістимо Софійку. Дивовижна, чудова дитина! Що за дівчаточко! Сьогодні вона подивилася на мене своїми оченятами і — «мама»!
КУЛИГІН: Прекрасна дитина, це правда.
НАТАЛЯ: Отже, завтра я вже одна тут. (Зітхає.) Накажу насамперед зрубати цю ялинову алею, потім ось цей клен. Вечорами він такий страшний, негарний... (До Ірини.) Мила, зовсім не личить тобі цей пояс... Це несмак. Варто щось світленьке. І тут усюди я накажу насадити квіточок, квіточок, і буде запах... (Строго.) Навіщо тут на лаві валяється виделка? (Проходячи до будинку, до покоївки.) Навіщо тут на лаві валяється виделка, я запитую? (Кричить.) Мовчати!