НАТАЛЯ (за вікном): Бобику, як звуть твою маму? Милий, милий! А це хто? Це тітка Оля. Скажи тітці: здрастуй, Олю!
Бродячі музиканти, чоловік і дівчина, грають на скрипці й арфі; з дому виходять Вершинін, Ольга й Анфіса і з хвилину слухають мовчки; підходить Ірина.
ОЛЬГА: Наш сад буцім прохідний двір, через нього і ходять, і їздять. Няню, дай цим музикантам щось!...
АНФІСА (подає музикантам): Ідіть з Богом, сердешні.
Музиканти кланяються і йдуть.
АНФІСА: Гіркий народ. Від ситості не заграєш. (До Ірини.) Здрастуй, Іринонько! (Цілує її.) І-і, дитинко, ось живу! Ось живу! У гімназії на казенній квартирі, золота, разом з Оленькою — привів Господь на старості років. Зроду я, грішниця, так не жила... Квартира велика, казенна, і мені цільна кімнатка і ліжечко. Усе казенне. Прокинуся вночі і — о Господи, мати Божа — щасливішої за мене людини немає!
ВЕРШИНІН (глянувши на годинник): Зараз ідемо, Ольго Сергіївно. Мені вже час.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Я бажаю вам всього, всього... Де Марія Сергіївна?
ІРИНА: Вона десь у саду. Я піду пошукаю її.
ВЕРШИНІН: Будьте ласкаві. Я поспішаю.
АНФІСА: Піду і я пошукаю. (Кричить.) Маріченько, ау! (Виходить разом з Іриною у глибину саду.) А-у, а-у!
ВЕРШИНІН: Усе має свій кінець. Ось і ми розлучаємося. (Дивиться на годинник.) Місто давало нам щось на зразок сніданку, пили шампанське, міський голова виголошував промову; я їв і слухав, а душею був тут, у вас... (Оглядає сад.) Звик я до вас.
ОЛЬГА: Чи побачимося ми колись іще?
ВЕРШИНІН: Певно, ні.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Дружина моя і обидві дівчинки замешкуватимуть тут іще місяців зо два; будь ласка, раптом щось трапиться або щось знадобиться...
ОЛЬГА: Так. Так, звичайно. Не переймайтеся.
Пауза.
ОЛЬГА: У місті завтра не буде вже жодного військового, все стане спогадом, і, звичайно, для нас почнеться нове життя...
Пауза.
ОЛЬГА: Усе виходить не за нашим задумом. Я не хотіла бути начальницею і все таки стала нею. У Москві, значить, не бути...
ВЕРШИНІН: Ну... Спасибі вам за все. Даруйте мені, якщо щось не так... Багато, дуже вже багато я говорив — і за це даруйте, не згадуйте лихом.
ОЛЬГА (втирає очі): Що ж це Марійка не йде...
ВЕРШИНІН: Що ж іще вам сказати на прощання? Про що пофілософствувати?.. (Сміється.) Життя важке. Воно видається багатьом з нас глухим і безнадійним, але все одно, варто відзначити, воно стає дедалі яснішим і легшим, і, як бачимо, наближається часина, коли воно стане цілком зрозумілим. (Дивиться на годинник.) Уже час мені, вже час! Перш людство було зайняте війнами, заповнюючи все своє існування походами, набігами, перемогами, нині все це минуло, залишивши по собі величезну пустку, якої наразі заповнити ні́чим; людство пристрасно шукає і, звичайно, знайде. Ах, лишень скоріше б!
Пауза.
ВЕРШИНІН: Якби, знаєте, до працьовитості додати освіту, а до освіти працьовитість. (Дивиться на годинник.) Мені, однак, уже час...
ОЛЬГА: Ось вона йде.
Заходить Марія.
ВЕРШИНІН: Я прийшов попрощатися...