МАРІЯ (тихо сміючись): Коли ви розмовляєте зі мною так, то я чомусь сміюся, хоча мені страшно. Не повторюйте, прошу вас... (Напівголосно.) А втім, кажіть, мені байдуже... (Закриває обличчя руками.) Мені все одно. Сюди йдуть, говоріть про щось інше...
Через залу входять Ірина й Тузенбах.
ТУЗЕНБАХ: У мене потрійне прізвище. Мене звуть барон Тузенбах-Кроне-Альтшауер, але я росіянин, православний, як ви. Німецького в мені зосталося мало, хіба що терплячість, упертість, з якою я надокучаю вам. Я проводжаю вас щовечора.
ІРИНА: Як я втомилася!
ТУЗЕНБАХ: І щовечора приходитиму на телеграф і проводжатиму вас додому, проводитиму впродовж десяти-двадцяти років, поки ви не виженете... (Побачивши Марію і Вершиніна, радіснo.) Це ви? Вітаю.
ІРИНА: Ось я й удома, нарешті. (До Марії.) Щойно приходила одна дама, телеграфувала своєму брату в Саратов, що в неї сьогодні син помер, і ніяк не могла згадати адреси. Так і послала без адреси, просто в Саратов. Плаче. І я їй наговорила грубощів ні за що, ні про що. «Мені, кажу, нíколи». Так нерозумно вийшло. Сьогодні у нас ряджені?
МАРІЯ: Так.
ІРИНА (сідає у крісло): Відпочити. Втомилася.
ТУЗЕНБАХ (із посмішкою): Коли ви приходите з посади, то здаєтеся такою маленькою, нещасненькою...
Пауза.
ІРИНА: Втомилася. Ні, не люблю я телеграфу, не люблю.
МАРІЙКА: Ти схудла... (Насвистує.) І помолодшала, і на хлопчиська стала скидатися з обличчя.
ТУЗЕНБАХ: Це від зачіски.
ІРИНА: Треба пошукати іншої посади, а ця не для мене. Чого я так хотіла, про що мріяла, саме того в ній і немає. Праця без поезії, без думок... Лікар стукає. (До Тузенбаха.) Милий, постукайте. Я не можу... втомилася...
Тузенбах стукає в підлогу.
ІРИНА: Зараз прийде. Варто вжити б якихось заходів. Учора лікар і наш Андрій були в клубі і знову програли. Кажуть, Андрій двісті рублів спустив.
МАРІЯ (байдуже): Що ж тепер робити!
ІРИНА: Два тижні тому програв, у грудні програв. Швидше все програв би, можливо, поїхали б з цього міста. Господи Боже мій, мені Москва сниться щоночі, я зовсім як схиблена. (Сміється.) Ми переїжджаємо туди в червні, а до червня залишилося ще... лютий, березень, квітень, травень... майже півроку!
МАРІЯ: Треба тільки, щоб Наталя не довідалася ні від кого про програш.
ІРИНА: Їй, гадаю, байдуже.
Чебутикін, щойно підвівся з ліжка, — він відпочивав по обіді, — входить до зали й зачісує бороду, потім сідає там до столу й виймає з кишені газету.
МАРІЯ: Ось прийшов... Він заплатив за квартиру?
ІРИНА (сміється): Ні. За вісім місяців ні копієчки. Очевидно, забув.
МАРІЯ (сміється): Як він поважно сидить!
Усі сміються; пауза.
ІРИНА: Що ви мовчите, Олександре Гнатовичу?
ВЕРШИНІН: Не знаю. Чаю хочеться. Півжиття за склянку чаю! З ранку нічого не їв...
ЧЕБУТИКІН: Ірино Сергіївно!
ІРИНА: Чого вам!
ЧЕБУТИКІН: Завітайте сюди. Venez ici[16].
[16] Ходіть сюди (фр.).