Ірина йде і сідає до столу.
ЧЕБУТИКІН: Я без вас не можу.
Ірина розкладає пасьянс.
ВЕРШИНІН: Що ж? Якщо не дають чаю, то давайте хоч пофілософствуємо.
ТУЗЕНБАХ: Давайте. Про що?
ВЕРШИНІН: Про що? Давайте помріємо... скажімо, про те життя, яке буде після нас, років через двісті-триста.
ТУЗЕНБАХ: Що ж? Після нас літатимуть на повітряних кулях, зміняться піджаки, відкриють, можливо, шосте чуття і розвинуть його, але життя залишиться таким самим, життя скрутне, сповнене таємниць і щасливе. І через тисячу років людина буде так само зітхати: «Ах, скрутно жити!» — і заразом так само, як нині, людина боятиметься і не хотітиме помирати.
ВЕРШИНІН (поміркувавши): Як вам сказати? Мені здається, все на Землі має змінитися потроху й уже змінюється на наших очах. Через двісті-триста, зрештою, тисячу років, — річ не в терміні, — настане нове, щасливе життя. Участі у цьому житті ми не братимемо, звичайно, але ми для нього живемо зараз, працюємо, ну, страждаємо, ми творимо його — і лише в цьому мета нашого буття і, якщо хочете, наше щастя.
Марія тихо сміється.
ТУЗЕНБАХ: Ви чого?
МАРІЯ: Не знаю. Сьогодні весь день сміюся від ранку.
ВЕРШИНІН: Я спинився там само, де і ви, в академії я не був; читаю я багато, але вибирати книжок не вмію і читаю, можливо, зовсім не те, що варто, а тим часом що більше живу, то більше хочу знати. Моє волосся сивіє, я майже старий уже, але знаю мало, ах, як мало! Та все одно, мені здається, найголовніше і справжнє я знаю, добряче знаю. І як я хочу довести вам, що щастя немає, не мусить бути і не буде для нас... Ми маємо тільки працювати і працювати, а щастя — це доля наших далеких нащадків.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Не я, то хоч нащадки нащадків моїх.
Федотика і Роде видно в залі; вони сідають і наспівують тихо, граючи на гітарі.
ТУЗЕНБАХ: Як на вас, то і мріяти про щастя зась! А якщо я щасливий!
ВЕРШИНІН: Ні.
ТУЗЕНБАХ (сплеснувши в долоні й сміючись): Очевидно, ми не розуміємо один одного. Ну, як мені переконати вас?
Марія тихо сміється.
ТУЗЕНБАХ (показуючи Марії палець): Смійтеся! (До Вершиніна.) Не те що через двісті або триста, а й через мільйон років життя залишиться таким само, як і було; воно не змінюється, залишається постійним, підкоряючись власним законам, до яких вам немає діла або, принаймні, яких ви ніколи не довідаєтеся. Перелітні птахи, журавлі, приміром, летять і летять, і хоч які думки, високі або малі, вируватимуть у їхніх головах, усе одно вони летітимуть і не знатимуть, навіщо і куди. Вони летять і летітимуть, хоч які філософи завелися б серед них; і нехай філософствують, за бажання, аби летіли...
МАРІЯ: То все таки сенс?
ТУЗЕНБАХ: Сенс... Ось сніг падає. Який сенс?
Пауза.
МАРІЯ: Мені здається, людина має вірувати або шукати віри, інакше життя її пусте, порожнє... Жити і не знати, для чого журавлі летять, для чого дітей народжують, для чого зірки на небі... Або знати, для чого живеш, або ж усе дрібниці, тринь-трава.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Усе одно шкода, що молодість минула...
МАРІЯ: У Гоголя сказано: нудно жити на цьому світі, панове!
ТУЗЕНБАХ: А я скажу: важко з вами сперечатися, панове! Ну вас усіх...
ЧЕБУТИКІН (читаючи газету): Бальзака вінчали в Бердичеві.
Ірина тихо наспівує.