АНФІСА (подаючи чай): Вам лист, батечку.
ВЕРШИНІН: Мені? (Бере листа.) Від доньки. (Читає.) Так, звичайно... Я, перепрошую, Маріє Сергіївно, піду потихеньку. Чаю не питиму. (Підводиться схвильований.) Постійно ці історії...
МАРІЯ: Що там? Не секрет?
ВЕРШИНІН (тихо): Дружина знову отруїлася. Маю йти. Я пройду непомітно. Жахливо неприємно все це. (Цілує Марії руку.) Мила моя, славна, хороша жінко... Я тут пройду потихеньку... (Виходить.)
АНФІСА: Куди ж він? А я чай подала... Ото чудо.
МАРІЯ (розсердившись): Відчепися! Чіпляєшся тут, спокою від тебе немає... (Іде з чашкою до столу.) Набридла ти мені, стара!
АНФІСА: Що ж ти гніваєшся? Мила!
Голос Андрія: «Анфісо!».
АНФІСА (дражнить): Анфісо! Сидить там... (Виходить.)
МАРІЯ (у залі біля столу, сердито): Дайте ж мені сісти! (Перемішує на столі карти.) Розсілися тут із картами. Пийте чай!
ІРИНА: Ти, Марічко, зла.
МАРІЯ: Раз я зла, не розмовляй зі мною. Не чіпайте мене!
ЧЕБУТИКІН (сміючись): Не чіпайте її, не чіпайте...
МАРІЯ: Вам шістдесят років, а ви, як хлопчисько, завжди городите чортзна-що.
НАТАЛЯ (зітхає): Мила Марійко, до чого вживати в розмові такі вислови? При твоїй прекрасній зовнішності у пристойному світському товаристві ти, я тобі прямо скажу, була би просто чарівна, якби не ці твої слова. Je vous prie, pardonnez moi, Marie, mais vous avez des manieres un peu grossieres[18].
ТУЗЕНБАХ (стримуючи сміх): Дайте мені... дайте мені... Там, здається, коньяк...
НАТАЛЯ: Il parait, que mon Бобик deja ne dort pas[19], прокинувся. Він у мене сьогодні нездужає. Я піду до нього, перепрошую... (Виходить.)
ІРИНА: А куди пішов Олександр Гнатович?
МАРІЯ: Додому. У нього знову з дружиною щось надзвичайне.
ТУЗЕНБАХ (іде до Солоного, у руках карафка з коньяком): Усе ви сидите один, про щось думаєте — і не зрозумієте, про що. Ну, давайте миритися. Давайте вип’ємо коньяку.
П’ють.
ТУЗЕНБАХ: Сьогодні мені доведеться грати на піаніно всю ніч, ймовірно, грати всякі нісенітниці... Хай там як!
СОЛОНИЙ: Чому миритися? Я з вами не сварився.
ТУЗЕНБАХ: Завжди ви збуджуєте таке відчуття, ніби між нами щось сталося. У вас характер дивний, маю зізнатися.
СОЛОНИЙ (декламуючи): Я дивний, а не дивний хто ж! Не гнівайся, Алеко![20]
ТУЗЕНБАХ: І до чого тут Алеко...
Пауза.
СОЛОНИЙ: Коли я вдвох із кимось, то нічого, я як усі, але в товаристві я сумовитий, сором’язливий і... верзу всякі нісенітниці. Але все таки я чесніший і благородніший за багатьох. І можу це довести.
ТУЗЕНБАХ: Я часто гніваюся на вас, ви постійно чіпляєтеся до мене, коли ми буваємо в товаристві, але все одно ви мені симпатичні чомусь. Хай там як, нап’юся сьогодні. Вип’ємо!
СОЛОНИЙ: Вип’ємо.
[18] Перепрошую, Марі, але у вас трохи грубі манери (фр.).
[19] Здається, мій Бобик уже не спить (фр.).
[20] О. Пушкін, поема «Циганка».