НАТАЛЯ: Сьогодні хлоп’яточко прокинулося вранці й дивиться на мене, і раптом посміхнулося; значить, упізнало. «Бобику, кажу, здрастуй! Здрастуй, милий!» А він сміється. Діти розуміють, чудово розуміють. Тож, значить, Андрійку, я скажу, щоб ряджених не приймали.
АНДРІЙ (нерішуче): Та це ж як сестри. Вони тут господині.
НАТАЛЯ: І вони теж, я їм скажу. Вони добрі... (Іде.) До вечері я веліла кислого молока. Лікар каже, тобі потрібно кисле молоко вживати, інакше не схуднеш. (Зупиняється.) Бобик холодний. Я боюся, йому холодно в його кімнаті, мабуть. Треба до того, як потепліє на дворі, розмістити його в іншій кімнаті. Приміром, у Ірини кімната саме для дитини: і сухо, і цілий день сонце. Треба їй сказати, вона поки може з Ольгою в одній кімнаті... Усе одно вдень удома не буває, тільки ночує...
Пауза.
НАТАЛЯ: Андрієчку, чому ти мовчиш?
АНДРІЙ: Так, замислився... Та й говорити ні́чого...
НАТАЛЯ: Так... щось я мала тобі сказати... Ах, згадала. Там з управи Ферапонт прийшов, тебе запитував.
АНДРІЙ (позіхає): Поклич його.
Наталя йде; Андрій, схилившись до свічки, яку вона забула, читає книгу. Заходить Ферапонт; він у старому пошарпаному пальто, з піднятим коміром, вуха зав’язані.
АНДРІЙ: Здрастуй, душа моя. Що скажеш?
ФЕРАПОНТ: Голова надіслав книжку і папірця якогось. Ось... (Подає книжку і пакет.)
АНДРІЙ: Дякую. Гаразд. Чому ж ти прийшов так не рано? Адже дев’ята година вже.
ФЕРАПОНТ: Га?
АНДРІЙ (голосніше): Я кажу, пізно прийшов, уже дев’ята година.
ФЕРАПОНТ: Так точно. Я прийшов до вас, ще світло було, та не пускали мене. Пан, кажуть, зайнятий. Ну що ж. Зайнятий то зайнятий, поспішати мені нікуди. (Гадаючи, що Андрій запитує його про щось.) Га?
АНДРІЙ: Нічого. (Розглядаючи книжку.) Завтра п’ятниця, ми не маємо перебувати на місці, але я все одно прийду... займуся. Вдома нудно…
Пауза.
АНДРІЙ: Милий діду, як дивно змінюється, як обманює життя! Сьогодні з нудьги, знічев’я, я взяв до рук ось цю книжку — старі університетські лекції, і мені стало смішно... Боже мій, я секретар земської управи, тієї управи, де головує Протопопов, я секретар, і найбільше, на що я міг би сподіватися, це — бути членом земської управи! Мені бути членом тутешньої земської управи, мені, якому сниться щоночі, що я професор московського університету, знаний учений, яким пишається російська земля!
ФЕРАПОНТ: Не можу знати... Чую ж бо погано...
АНДРІЙ: Якби ти чув як слід, то я, можливо, і не говорив би з тобою. Маю говорити з кимось, а дружина мене не розуміє, сестер я боюся чомусь, боюся, що вони засміють мене, присоромлять... Я не п’ю, трактирів не люблю, але з яким задоволенням я посидів би тепер у Москві у Тєстова або в Большому московському, голубчику мій.
ФЕРАПОНТ: А в Москві, в управі нещодавно розповідав підрядник, що якісь купці їли млинці; один, який з’їв сорок млинців, ніби віддав кінці. Чи то сорок, чи то п’ятдесят. Не пригадую.
АНДРІЙ: Сидиш у Москві, у величезній залі ресторану, нікого не знаєш і тебе ніхто не знає, і все одно не почуваєшся чужим. А тут ти всіх знаєш і тебе всі знають, але чужий, чужий... Чужий і самотній.
ФЕРАПОНТ: Га?
Пауза.
ФЕРАПОНТ: І той самий підрядник казав — може, і бреше, — ніби поперек усієї Москви канат простягли.
АНДРІЙ: Для чого?
ФЕРАПОНТ: Не можу знати. Підрядник казав.
АНДРІЙ: Нісенітниця. (Читає книжку.) Ти був колись у Москві?
ФЕРАПОНТ (по паузі): Не був. Не привів Господь.
Пауза.