РОДЕ (голосно): Вітаю, бажаю всього, всього! Погода сьогодні чарівна, просто неймовірна. Сьогодні весь ранок Гуня з гімназистами. Я викладаю в гімназії гімнастику...
ФЕДОТИК: Рухайтеся, Ірина Сергіївна, рухайтеся! (Робить світлину.) Ви сьогодні цікава. (Виймає з кишені дзиґу.) Ось, між іншим, дзиґа... Дивовижний звук...
ІРИНА: Яка краса!
МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Ланцюг злоти́й на дубі тім... (Плаксиво.) Ну, навіщо я це повторюю? Прив’язалася до мене ця фраза від ранку...
КУЛИГІН: Тринадцятеро при столі!
РОДЕ (голосно): Панове, невже ви зважаєте на забобони?
Сміх.
КУЛИГІН: Якщо тринадцятеро при столі, то, значить, є тут закохані. Може ви, Іване Романовичу, чого доброго...
Сміх.
ЧЕБУТИКІН: Я старий грішник, а ось чому Наталя Іванівна знітилася, рішуче зрозуміти не можу.
Гучний сміх; Наталя вибігає із зали до вітальні, за нею Андрій.
АНДРІЙ: Стривайте, не зважайте! Стривайте... прошу вас...
НАТАЛЯ: Мені соромно... Я не знаю, що зі мною коїться, а вони мене кпинять. Те, що я зараз вийшла з-за столу, непристойно, але я не можу... не можу... (Закриває обличчя руками.)
АНДРІЙ: Люба моя, прошу вас, благаю, не переймайтеся. Запевняю вас, вони жартують, вони від доброго серця. Люба моя, моя хороша, вони всі добрі, сердечні люди і люблять мене і вас. Ідіть сюди до вікна, звідси вони нас не бачитимуть... (Озирається.)
НАТАЛЯ: Я так не звикла бувати в товаристві...
АНДРІЙ: О молодосте, дивовижна, прекрасна молодосте! Моя люба, моя хороша, не хвилюйтеся так!.. Вірте мені, вірте... Мені так добре, душа сповнена любові, захоплення... О, нас не бачать! Не бачать! За що, за що я полюбив вас, коли полюбив, — о, нічого не розумію. Люба моя, хороша, чиста, будьте моєю дружиною! Я вас люблю, люблю... як нікого ніколи...
Поцілунок.
Заходять два офіцери і, побачивши пару, яка цілується, зупиняються здивовані.
Завіса
Дія друга
Декорація першої дії.
Восьма година вечора. За сценою на вулиці ледь чутно грають на гармоніці. Немає вогню. Заходить Наталя Іванівна в капорі, зі свічкою: вона йде і зупиняється біля дверей, які ведуть до кімнати Андрія.
НАТАЛЯ: Ти, Андрійку, що робиш? Читаєш? Пусте, я так лишень... (Іде, відчиняє інші двері і, зазирнувши за них, зачиняє.) Вогню немає...
АНДРІЙ (заходить з книгою в руці): Ти що, Наталю?
НАТАЛЯ: Дивлюся, вогню немає... Тепер масниця, прислуга сама не своя, гляди та й гляди, аби чогось не трапилося. Вчора опівночі проходжу через їдальню, а там свічка палає. Хто запалив, так і не допиталася. (Ставить свічку.) Котра година?
АНДРІЙ (глянувши на годинник): Чверть на дев’яту.
НАТАЛЯ: А Ольги й Ірини досі немає. Не прийшли. Усе працюють, бідолахи. Ольга на педагогічній раді, Ірина на телеграфі... (Зітхає.) Сьогодні вранці кажу твоїй сестрі: «Побережи, кажу, себе, Ірино, голубонько». І не слухає. Чверть на дев’яту, кажеш? Я боюся, Бобик наш зовсім нездужає. Чому він холодний такий? Учора у нього був жар, а сьогодні холодний увесь... Я так непокоюся!
АНДРІЙ: Нічого, Наталю. Хлопчик здоровий.
НАТАЛЯ: Але все таки ліпше нехай дієта. Я непокоюся. І сьогодні о десятій годині, казали, ряджені в нас будуть, ліпше вони не приходили б, Андрійку.
АНДРІЙ: Справді, не знаю навіть. Адже їх кликали.