Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли в кімнаті Марі вже стало видно, я побачив, які вони бідні: в шафі висіло три сукні — темно-зелена, яку, здавалось, я бачив на ній уже не менше століття; жовтенька, що майже зовсім розлізлась, і той чарівний темно-синій костюм, який Марі завжди одягала на процесії; далі висіло зимове пальто темно-зеленого кольору і стояло три пари черевиків. Якусь мить мене спокушало бажання встати, відкрити шухляди й подивитись на її білизну, та я передумав. По-моєму, я нізащо не міг би копирсатись у жіночій білизні, навіть коли б то була білизна моєї законної дружини. Батько Марі вже давно перестав кашляти. Коли Марі нарешті повернулася з ванної кімнати, була вже сьома година. Я радів, що в мене з Марі вийшла все так, як я хотів, поцілував її й, коли вона усміхнулась, відчув себе щасливим. Відчувши її холодні мов крижинки руки у себе на шиї, я пошепки спитав:

— Що ти там робила?

— А що ж я мала робити — випрала простирадла. Я б тобі принесла чисті, так у нас їх усього чотири пари: завжди по дві на ліжках, а інші дві у прачки.

Я притягнув Марі до себе, прикрив ковдрою і сховав її холодні руки у себе під пахвами; вона сказала, що їм там так приємно, як пташці в теплому гніздечку.

— Я ж не могла віддати цю білизну фрау Губер, яка завжди нам пере, — пояснила вона, — бо так усе місто знало б, що сталося, а викинуть їх теж не хотілось. Спершу я було подумала викинути їх, та потім стало шкода.

— А хіба у вас немає теплої води? — поцікавився я.

— Немає, бойлер наш давно вже вийшов з ладу, — відповіла вона.

Потім цілком несподівано Марі розплакалась. Я спитав, чого ж вона плаче, і вона прошепотіла:

— Боже мій, адже я католичка, ти ж знаєш про це...

Тоді я сказав, що кожна дівчина, євангелістка чи й невіруюча, теж, напевно, плакала б на її місці, і я навіть знаю чому. Марі запитально глянула на мене, і я пояснив:

— Бо й справді існує щось таке, що називають невинністю.

Вона продовжувала плакати, і я більше не питав чому. Я все розумів: Марі вже два роки вела свою групу дівчат-католичок, ходила з ними в процесіях, мабуть, не раз говорила з ними про діву Марію, а тепер сама собі здається обманщицею і зрадницею. Я добре уявляв собі, як це жахливо для неї. Вийшло таки справді погано, але я більше ждати не міг. Я сказав їй, що поговорю з її дівчатами, вона злякано відсахнулась і спитала:

— Про що? З ким?

— З дівчатами твоєї групи, — відповів я. — Справді, все вийшло погано для тебе... В крайньому разі, якщо хочеш, можеш сказати, що я тебе згвалтував.

Вона засміялась і сказала:

— Ні, все це дурниці, та й що ти взагалі можеш сказати моїм дівчатам?

— Нічого я їм говорити не буду, — відповів я, — просто виступлю перед ними, покажу кілька своїх номерів, і вони подумають: «Так ось який цей Шнір, що утнув таке з Марі». Тоді вийде все інакше, не будуть шушукатись по кутках.

Марі трохи подумала, усміхнулась і проказала стиха:

— А ти розумний хлопець. — Потім зненацька заплакала знову й додала: — Тепер мені тут уже й людям на очі показатись не можна.

— Чому? — спитав я. Але вона тільки плакала й хитала головою.

Її руки вже нагрілись у мене під пахвами, і чим тепліші вони ставали, тим дужче мене змагав сон. Невдовзі вже не я грів її руки, а вони гріли мене, і коли Марі перепитала ще раз, чи я ж таки вважаю її красивою і люблю її, я відповів, що все це само собою зрозуміло, але вона сказала, що й само собою зрозуміле хотіла б почути ще раз, і я, вже засинаючи, пробурмотів:

— Так, так, ти моя красуня, і я люблю тебе...

Прокинувсь я, коли Марі встала й почала вмиватись та одягатися. Вона не соромилась мене, а мені здавалося цілком природним дивитись на неї в цей час. Тепер ще більше впадало в око, як бідно вона одягалась. Марі застібалась і зав’язувалась, а я думав про ті прекрасні речі, які радо купив би їй, коли б мав гроші. Я ще й раніше не раз зупинявся перед вітринами модних магазинів, дивився на спідниці, светри, черевички та сумочки і уявляв, що їй було б до лиця, але старий Деркум мав такі суворі погляди на гроші, що я ніколи б не наважився що-небудь подарувати Марі. Якось він сказав мені: «Жити в злиднях жахливо, але й перебиватися з хліба на воду теж гірко, проте більшість людей живе в таких умовах». — «А жити в багатстві?» — запитав я і почервонів. Він зиркнув на мене гострим поглядом, теж почервонів і сказав: «Якщо ти, хлопче, будеш і надалі сушити собі голову такими думками, то скінчиш погано. Коли б у мене була мужність і віра в те, що в цьому світі щось можна змінити на краще, то знаєш, що я зробив би?» — «А що?» — спитав я. «Я, — відповів старий і знову почервонів, — заснував би своєрідне товариство, яке б піклувалося про дітей багачів. Ті дурні завжди чомусь-то прикладають поняття «асоціальний» тільки до бідних».

Багато думок промайнуло в моїй голові, поки я дивився, як Марі одягалась. Я радів і водночас страждав від того, що вона так просто ставиться до свого тіла. Пізніше, коли ми з Марі кочували по готелях, я завжди ранками лишався в ліжку й дивився, як вона вмивається та одягається, а якщо з ліжка не було видно у ванну кімнату, я лягав у ванну. Того ранку в її кімнаті я ладен був пролежати вічність, мені хотілося, щоб Марі ніколи не скінчила одягатись. Вона ретельно мила шию, плечі, груди, старанно чистила зуби. Сам я кожного ранку намагався відкрутитися від умивання, а чистити зуби для мене ще й тепер справжня мука. Я охоче приймав тільки ванну, але любив спостерігати ранковий туалет Марі: вона була така чистенька, і все у неї виходило так природно, навіть ті, майже непомітні, рухи пальчиками, коли вона загвинчувала кришечку тюбика зубної пасти. Думав я і про свого брата Лео: він був такий побожний, сумлінний, ретельний і завжди підкреслював, що «вірить» у мене. Тоді Лео теж мав складати іспити на атестат зрілості й чомусь-то соромився, що досяг тих успіхів нормально, в дев’ятнадцять років, тоді як я все ще сидів у передостанньому класі й не міг примиритися з брехливим тлумаченням «Саги про Нібелунгів». Лео навіть був знайомий з Марі — вони разом брали участь у якихось там спільних диспутах католицької та євангелістської молоді про демократію та віротерпимість. Обидва ми, я і Лео, уже дивились на своїх батька та матір тільки як на подружжя домоуправителів. Відкриття таємниці, що у батька ось уже десять років є коханка, було для Лео страшенним ударом. Для мене це теж був удар, але не моральний, я вже добре розумів, як неприємно бути одруженим з моєю матір’ю, лицемірна лагідність якої виявлялась навіть у вимові звуків «і» та «е». Вона звичайно уникала слів з «грубими» звуками «а», «о» або «у» і через те навіть ім’я Лео скоротила до «Ле». Її улюблені фрази: «В тім-то й справа, що ми по-різному дивимось на речі», і друга: «В принципі я маю рацію, а втім, це можна було б і обговорити». Для мене той факт, що батько має коханку, був скорше естетичним шоком: йому це просто не до лиця. Він людина не чутлива й не життєрадісна, і якщо не вважати, що вона для нього сестра-жалібниця чи «масажистка душі» (але тоді патетичне слово «коханка» зовсім недоречне), то вся безглуздість зводиться до того, що це йому не пасує. Насправді то була мила, гарненька, не блискучого розуму співачка; батько навіть не допомагав їй вигідніше влаштуватись чи підробляти в концертах. Для цього він знов-таки був надто коректним. Мені цей факт видавався дуже суперечливим, а Лео був прикро вражений. Це завдавало нищівного удару його ідеалам, а наша мати не знайшла інших слів для визначення стану Лео, як «Ле переживає кризу», і коли він по тому написав класну роботу на «п’ятірку»,[7] мати вже хотіла тягти його до психолога. Мені вдалося запобігти цьому: я зразу ж розповів Лео все, що знав про стосунки між чоловіком і жінкою, і так старанно допомагав йому готувати уроки, що невдовзі він уже знову став писати контрольні роботи на «трійку» і «двійку»; тоді й мати зрозуміла, що вести Лео до психолога немає потреби.

Марі одягла темно-зелену сукню, і, хоча ніяк не могла застебнути «блискавку», я не встав допомогти їй — так було приємно спостерігати рухи її пальців за спиною, дивитись на її білу шкіру, темне волосся і темно-зелену сукню; я дивився і радів, що вона не нервує; кінець кінцем вона підійшла до ліжка, я підвівся й застебнув «блискавку». При тому спитав, чого це вона встає так рано, і Марі сказала, що батько по-справжньому засинає лише над ранок і до дев’ятої буде в постелі, а їй треба прийняти газети й відкрити крамничку, бо школярі часом заходять ще до меси купити зошитів, олівців та цукерок.

— А крім того, — додала вона, — буде краще, коли ти вийдеш з дому до пів на восьму. Зараз я зварю каву, а ти хвилин через п’ять спускайся в кухню.

Коли я зійшов у кухню і Марі налила мені кави й зробила бутерброд, я відчув себе майже одруженим. А вона похитала головою й мовила:

— Невмитий, непричесаний, невже ти завжди так виходиш снідати?

Я відповів: так, навіть в інтернаті не змогли привчити мене регулярно вмиватися кожного ранку.

— Але ж що ти робиш? — запитала вона. — Якось же треба освіжитись?

[7] В німецькій п’ятибальній системі найвищою оцінкою е «одиниця», а «п’ятірка» — найнижчою.