Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, тобі пора йти, — сказав я, — а то ще запишуть до особової справи. Та дивись мені, не пропусти завтра лекції.

— Але ж ти зрозумій мене... — благально мовив він.

— От прокляття, — вихопилось у мене, — адже я і так тебе розумію. Не бери цього так до серця.

— Що ти за людина — я тебе ніяк не можу розкусити, — сказав він.

— Я — клоун, — відповів я, — і колекціоную незвичайні моменти. Бувай. — І поклав трубку.

25

Я забув розпитати про його успіхи на військовій службі, та, можливо, ще колись трапиться нагода й для цього. Напевно, він буде вихваляти харчування — вдома нас ніколи так добре не годували, — тягар служби визначатиме як «надзвичайно корисний у виховному відношенні», а спілкування з простими людьми як «страшенно повчальне». Я міг обійтися, не розпитуючи його про це. Цієї ночі він, мабуть, у своїй семінарській постелі і очей не стулить, в муках совісті перевертатиметься з боку на бік, терзаючись одним і тим же питанням: чи правильно вчинив, що не пішов до мене. А я так багато хотів йому сказати, зокрема те, що для нього значно краще було б вивчати теологію десь у Південній Америці чи в Москві або ще в якійсь частині світу, тільки не в Бонні. Адже він повинен зрозуміти: тому, що він називає своєю вь рою, не місце тут, у Бонні, серед Зоммервільдів та Блотертів, що тут же навернутий до католицтва Шнір, якщо навіть стане священиком, лише сприятиме зміцненню курсу акцій на біржі.

Обов’язково треба поговорити з ним про все це, найзручніше — коли вдома у нас буде журфікс. Ми, обидва блудні сини, посідали б у кухні біля Анни й, попиваючи каву, згадали б минулі славні часи, коли ми в нашому парку вправлялися з фаустпатроном, а перед нашими ворітьми зупинялись машини вермахту і до нас на постій привозили військових. Офіцер — майор чи щось подібне — з фельдфебелями й солдатами, автомашина з штандартом, і у всіх у них на думці нічого іншого, крім хіба яєчні, коньяку, сигарет та бажання полапати дівчат у кухні. Часом вони виявляли службовий запал, тобто ставали пихатими, солдати шикувалися перед нашим особняком, офіцер випинав груди, навіть закладав руку під борт мундира (наче артист бродячої трупи, що грає роль генерала) і горланив щось про «остаточну перемогу». Нестерпно, комічно, безглуздо. Та коли потім виявилося, що фрау Вінекен з кількома жінками вночі потай пробралася лісом крізь німецькі та американські позиції, щоб на тім боці у брата-пекаря добути хліба, ота пихатість обернулась на смертельну загрозу. Офіцер хотів розстріляти фрау Вінекен і ще двох жінок за шпигунство й саботаж (фрау Вінекен зізналася на допиті, що по той бік фронту розмовляла з американським солдатом). Але тут наш батько — скільки я пам’ятаю, вдруге за своє життя — набрався рішучості, випустив жінок з імпровізованої в’язниці — нашої гладильні — і сховав їх на березі в сараї для човнів. Він виявив справжню мужність, кричав на офіцера, а той кричав на нього. Найсмішніше в офіцерові були його ордени, що тремтіли на грудях від обурення, тоді як мати наша своїм солоденьким голоском повторяла: «Панове, панове, але ж усьому є межа...» Єдине, що їй було не до вподоби у цій справі, це те, що двоє «поважних панів» так грубо кричать один на одного. Батько вигукував: «Перш ніж вчинити зло цим жінкам, вам доведеться розстріляти мене — стріляйте!» — і він справді розстебнув піджак і виставив перед офіцером свої груди; але тут наші солдати відступили, бо американці вже зайняли прирейнські висоти, і жінки змогли вільно вийти з сарая.

Найжалюгіднішим у тому майорі, чи як його там величали, були його ордени. Без тих цяцьок він ще, певно, зберіг би якусь подобу гідності. І коли я тепер дивлюся на отих гидких міщан, що, поначіплювавши ордени, стовбичать на материних журфіксах, завжди згадую того офіцера: мені здається, що, порівняно з ним, навіть орден Зоммервільда ще можна терпіти: «Pro Ecclesia»[26] чи щось подібне. Все ж таки Зоммервільд робить для церкви дещо корисне: він тримає в руках своїх «артистів», і в нього є досить почуття смаку, аби зрозуміти, що той орден завжди носити незручно. Він його чіпляє, лиш коли йде на релігійні процесії, на урочисті богослужіння та на дискусії по телебаченню. Але телебачення і його позбавляє решток сорому, які в нього, на мій погляд, ще лишились. Якщо наша епоха заслуговує якоїсь назви, то її слід назвати епохою проституції. Люди звиклися з словником повій. Якось я зустрів Зоммервільда після однієї з тих дискусій («Чи може модерністське мистецтво бути релігійним?»), а він мене й питає: «Ну як — хороший я був? Я вам сподобався?» Точнісінько ті ж запитання, які задають повії своїм клієнтам на прощання. Бракує тільки, щоб він іще сказав: «Порекомендуйте мене своїм знайомим». Я відповів йому: «Ви мені взагалі не подобаєтесь, тому не могли сподобатись і вчора». Він був буквально приголомшений, хоча я й висловив своє враження в пом’якшеній формі. А поводився він на тій дискусії мерзенно; аби тільки показати глядачам свою дешеву ерудицію і дотепність, він свого партнера по дискусії, якогось трохи безпорадного соціаліста, «убив», «поверг до своїх ніг», а то й просто «затоптав у грязюку». Поставивши хитре, підступне запитання: «Ага, значить, ви вважаєте раннього Пікассо абстракціоністом?», він старого, сивого чоловіка, який пробурмотів щось про «соціальне замовлення», на очах у десяти мільйонів глядачів «знищив» однією фразою: «Ах, то ви, певно, маєте на увазі соціалістичне мистецтво чи навіть соціалістичний реалізм!»

Коли я зустрів його на вулиці наступного ранку і сказав, що він мені не сподобався, його наче хто кийком по голові стукнув. Що одному з десяти мільйонів телеглядачів він не сподобався, це тяжко вразило Зоммервільдову пиху, зате його щедро винагородила вся католицька преса «справжньою зливою похвали». Там писали, що він здобув перемогу «в борні за добру справу».

Я запалив одну з трьох останніх сигарет, знову взяв гітару й почав потихеньку бренькати якусь мелодію. Я думав про те, що хотів розповісти Лео, про що хотів його розпитати. От так завжди: як тільки в мене є бажання серйозно поговорити з ним, у нього то іспити на атестат зрілості, то він боїться якогось «скрутініума». Думав я і про те, чи мені таки слід співати «Лоретанську літанію»; краще не буду, а то ще хто-небудь подумає, ніби я католик, тоді вони оголосять мене «своїм» і з цього може вийти вдала пропаганда за них, вони ж бо все «ставлять собі на службу», і все обернеться на якесь непорозуміння і плутанину, бо я ж зовсім не католик, тільки люблю «Лоретанську літанію» і відчуваю симпатію до єврейської дівчини, якій літанія присвячена, та й цього ніхто не зрозуміє — з допомогою хитромудрих прийомів вони відкриють у мені мільйони тих «католонів», а далі потягнуть мене в телестудію, і курс їхніх акцій підніметься ще вище. Треба було підібрати якийсь інший текст, а шкода, мені справді найбільше хотілося заспівати «Лоретанську літанію», але на сходах боннського вокзалу це тільки викликало б непорозуміння. Шкода, шкода. Я вже так добре розучив її і так гарно інтонував на гітарі «ога pro nobis».

Я встав, щоб підготуватись до виступу. Коли почну співати пісень під гітару на вулиці, напевно, і мій агент Цонерер «зречеться» мене. Якби я справді співав літанії, «Tantum Ergo» та інші тексти, які я так любив і роками розучував, лежачи в ванні, то, може б, він ще й «зглянувся», це було б спритним обходом умов контракту, не гірше, ніж малювання мадонн. Я навіть вірив, що він бажає мені добра, — чада земні сердечніші за чада небесні, — але для бізнесу я в його очах пропав, якщо сяду на сходах боннського вокзалу.

Я вже знову міг ходити, не дуже помітно кульгаючи. В такому разі ящик з-під апельсин зайвий, мені досить взяти в ліву руку диванну подушечку, а в праву — гітару й вирушати на роботу. У мене ще лишилось дві сигарети, одну я викурю, а друга на дні чорного капелюха служитиме приманкою; добре було б покласти поряд хоч одну монетку. Я почав шукати в кишенях, вивертати їх: кілька використаних квитків у кіно, червона фігурка для гри в «не-гнівайся-друже», брудна паперова серветка, але — ніяких грошей. Висунув шухляду одежної шафи в передпокої: одежна щітка, квитанція на боннську церковну газету, талон на пивну пляшку і... ніяких грошей. Перекидав усе в ящиках і шухлядах у кухні, подався до спальні, шукав між запонками, кнопками, гудзиками, поміж носовиками і шкарпетками, в кишенях вельветових штанів — ніде нічого. Я скинув свої темні штани й лишив їх на підлозі, наче злізлу шкіру, кинув поряд білу сорочку і натягнув через голову блакитну трикотажну — яскраво-зелені штани і блакитна сорочка; повернув до себе дзеркало — прекрасно, я ще ніколи не мав такого шикарного вигляду. Я наклав грим товстим шаром, але за довгі роки, поки він валявся, жир висох, і тепер я побачив у дзеркалі, що білило потріскалось, обличчя моє в тріщинах нагадувало обличчя древньої скульптури, а темне волосся — парик. Я почав наспівувати собі під ніс пісеньку, яка тільки-но спала мені на думку:

На початку можна і з цим виступати, та й комітет по боротьбі з богохульством не зможе ні до чого причепитись. Я придумаю ще більше строф, підберу жалісну музику й виконуватиму в дусі балади. Мені так хотілось плакати, та заважало білило: воно було таким хорошим гримом з тими плямами, де вже почало осипатись, а сльози могли все це зіпсувати. Ну, та поплакати можна буде й потім, після роботи, якщо й тоді забажається. Професійна витримка — найкращий захист; вразити не на життя, а на смерть можна тільки святих та аматорів. Я відступив од дзеркала, заглибився в себе і водночас ще більше віддалився од себе. Якщо Марі мене таким побачить і потім ще наважиться виводити воскові плями з його мальтійського рицарського мундира, тоді вона для мене померла і ми розлучимось навіки. Тоді можна буде тільки поплакати на її могилі. Я сподівався, що у всіх у них буде досить дрібних грошей, коли вони проходитимуть повз мене: у Лео — трохи більше, ніж один гріш, у Едгара Вінекена, коли він повернеться з Таїланду, можливо, знайдеться якась старовинна золота монетка, а мій дід, коли повернеться з Іск’ї, той принаймні випише мені безготівковий чек. Тепер я вже вмію обмінювати їх на готівку. Моя мати, очевидно, вважатиме за доцільне кинути мені два пфеніги, а то навіть і цілих п’ять, Моніка Сільвс, певно, нахилиться до мене й подарує поцілунок, тоді як Зоммервільд, Кінкель та Фредебойль, обурені моєю пошлістю, не вкинуть у капелюх навіть по сигареті. В ті часи, коли з півдня не буває поїздів, я зможу під’їхати на велосипеді до Сабіни Емондс і попоїсти супу. Цілком можливо, що Зоммервільд подзвонить Цюпфнеру в Рим і порадить йому зійти з поїзда ще в Годесберзі. Тоді я поїду на велосипеді за місто, сяду на схилі перед їхньою віллою і там співатиму свою пісеньку: досить буде Марі підійти й поглянути на мене — і я побачу, мертва вона чи жива. Єдиною людиною, кого мені справді жаль, був мій батько. Він виявив таке благородство, врятувавши тих жінок від розстрілу, і вдруге, коли на домашньому суді поклав мені руку на плече, а я ж — це я побачив зараз у дзеркалі, — отак загримований, не просто був схожий на нього, а прямо викапаний батько, і лиш тепер я остаточно зрозумів, чому він так переживав навернення Лео до католицької віри. А Лео мені не жалко — у нього б своя віра.

Ще не було й пів на десяту вечора, як я спустився в ліфті вниз. Тут я пригадав пана-християнина Костерта, який мені заборгував пляшку шнапсу та різницю вартості між квитком першого і другого класу. Треба буде послати йому доплатну листівку й апелювати до його совісті. Він ще мав прислати квитанцію на мій багаж. Добре, що я не зустрів свою сусідку, гарненьку фрау Гребзель, а то б довелося їй усе роз’яснити, Якщо вона побачить мене на сходах вокзалу, тоді вже й так усе зрозуміє. Бракувало мені тільки буровугільного брикета — моєї візитної картки.

На вулиці було холоднувато — березневий вечір; я підняв комір піджака, насунув капелюх і намацав у кишені свою останню сигарету. Згадав про пляшку з коньяком — вона б мені послужила чудовою декорацією, але ж могла й стати на заваді благодійництву: коньяк був дорогої марки, це видно й по пробці. Тримаючи подушечку під лівою рукою, а гітару під правою, я повертався до вокзалу, з якого прийшов кілька годин тому. Тільки дорогою помітив ознаки епохи, яку тепер часом прозивають «блазнівською». Якийсь підпилий молодик, загримований під Фіделя Кастро, штовхнув мене, очевидно, бажаючи затіяти сварку; я обійшов його стороною. На вокзальних сходах якась група матадорів з іспанськими доннами чекала таксі. Я й забув, що в той вечір відбувався карнавал. Це було дуже доречно. Ніде професіонал не може так добре замаскуватись, як серед аматорів. Я поклав свою подушечку на третю приступку знизу, сів на неї, зняв капелюха, поклав у нього сигарету — не точно посередині і не з самого краю, а так, наче мені хтось кинув її зверху, — і заспівав:

Ніхто не звертав на мене уваги, та було б і не зовсім добре, коли б усі одразу помітили мене, а так — через годину, дві, три — перехожі почнуть помічати. Почувши голос вокзального радіодиктора, я замовк. Він оголосив про прибуття поїзда з Гамбурга — і я став співати далі. Раптом я здригнувся: у мій капелюх упала перша монетка; вона поцілила в сигарету й відштовхнула її під самий край. Я поклав її на місце і знову заспівав.

[26] За церкву (латин.).