Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— З вами говорить делегат «Об’єднаного комітету жидовствуючих янкі». Я тут проїздом. Будь ласка, з’єднайте мене з вашою дочкою...

Я й сам злякався своїх слів. Мати зойкнула, потім схлипнула так, що мені зразу стало зрозуміло, наскільки вона постаріла. Мати сказала:

— Ти цього ніяк не можеш забути, правда?

Сльози навернулись мені на очі, і я стиха промовив:

— Забути? Ви б цього хотіли, мамо?

Вона мовчала, чути було тільки її старечий плач, який так налякав мене. Я вже не бачив її років з п’ять, тепер їй уже, мабуть, за шістдесят. На якусь мить я ніби й справді повірив, що мати може з’єднати мене з Генрієттою. У всякому разі, вона любить повторювати, що в неї, «можливо, є навіть прямий зв’язок з небом»; говорить вона про це з апломбом, як усі тепер люблять говорити: зв’язки з партією, з університетом, з телебаченням, з міністерством внутрішніх справ.

А мені так хотілося почути голос Генрієтти — нехай би вона сказала хоч «ніщо» або навіть «погань». В її устах це звучало зовсім не вульгарно. Коли вона сказала це слово Шніцлеру, який завів розмову про її «містичну обдарованість», воно прозвучало не гірше ніж «сніг». (Шніцлер — письменник, один з тих паразитів, що жили у нас під час війни; він завжди говорив про якусь «містичну обдарованість». Коли Генрієтта впадала в свій замріяний стан і досить було йому тільки почати про це, як вона просто говорила: «Погань»). Вона могла сказати і щось інше, наприклад: «Сьогодні я знову побила того недоумкуватого Фоленаха», або що-небудь по-французьки: «La condition du monsieur le Comte est parfaite».[6] Часом сестра допомагала мені готувати уроки, і ми завжди сміялися, що вона іншим готує уроки так добре, а собі — так погано.

Проте замість голосу Генрієтти я чув лише старечий плач матері й спитав:

— А як тато?

— О, — мовила мати, — він постарів, постарів і помудрішав.

— А Лео?

— О, Ле старанний, дуже старанний, — відповіла вона, — йому пророчать блискуче майбутнє в теології.

— О боже, — зітхнув я, — така іронія долі: Лео богослов!

— Нам було так гірко, що він перейшов у католицтво, — мовила мати, — але ж воля святого духа не підвладна нам.

По голосу я відчув, що вона вже подолала своє хвилювання, і мене якусь мить кортіло спитати її про Шніцлера, який і досі вчащав у наш дім. Той опасистий, випещений чолов’яга раніше весь час базікав про шляхетних європейців та почуття власної гідності германців. Пізніше я з цікавості якось прочитав один з його романів. «Кохання по-французьки» — звався він і виявився нуднішим за саму назву. Надзвичайною оригінальністю в романі було те, що герой — полонений французький лейтенант-блондин, а героїня — дівчина-німкеня з долини Мозеля — брюнетка. Шніцлер здригався кожного разу, коли Генрієтта — по-моєму, це сталося всього двічі — вживала слово «погань», і твердив, ніби людям з «містдчною обдарованістю» часто буває властива «нестримна пристрасть вивергати непристойні слова» (а втім, у Генрієтти ніякої нестримної пристрасті до цього не було, і вона зовсім не «вивергала» тих слів, а вимовляла їх просто між іншим), і» щоб довести свою правоту, діставав з книжкової полиці п'ятитомну «Християнську містику» Герреса. В романі Шніцлера все, звичайно, було витонченим, там «назви французьких вин дзвенять поетично, немов кришталеві бокали закоханих, що п’ють за свою любов». Роман закінчується таємним вінчанням; але це викликало невдоволення цензури, і вона місяців на десять заборонила Шніцлеру друкуватись. Американці прийняли його з розкритими обіймами — як «борця Опору» — в своє управління культури, і тепер він гасає по всьому Бонну, розповідаючи кожному стрічному, що націсти забороняли його твори. Такому лицеміру й брехати не треба, щоб завжди «йти за курсом». А втім, саме він змусив нашу матір послати нас у націстські воєнізовані організації: мене — в «Юнг-фольк», а Генрієтту в «Спілку німецьких дівчат». «В цю годину, ласкава пані, ми всі мусимо триматись разом — разом діяти і разом страждати». Я ніби зараз бачу його: ось він стоїть біля каміна з батьковою сигарою в руці й теревенить: «Деякі несправедливості, що їх жертвою став я особисто, не можуть затьмарити моєї ясної об’єктивної віри в те, що фюрер... — тут голос його справді задрижав, — що наш фюрер уже тримає в своїх руках наш порятунок». І це говорилося за якихось півтора дня до того, як американці ввійшли в Бонн.

— А що тепер поробляє Шніцлер? — запитав я матір.

— У нього все прекрасно, — відповіла вона. — В міністерстві закордонних справ без нього й дихнути не можуть.

Вона, звичайно, все забула про колишнього Шніцлера, мене навіть дивує, що вираз «жидовствуючі янкі» взагалі викликає у неї якісь спогади. Я вже давно перестав каятися, що почав розмову з матір’ю в такому тоні.

— А як мій дідусь? — поцікавився я.

— Неймовірно чудово, — сказала вона. — Він просто незламний. Скоро відзначатиме своє дев’яностоліття. Я збагнути не можу, як він так тримається.

— Це дуже просто, — мовив я, — таких дідуганів не підточують ні спогади, ані докори сумління. Він дома?

— Ні, — відповіла мати, — поїхав на півтора місяця на острів Іск’я.

Ми обоє замовкли. Я ще й досі не цілком опанував свій голос, а мати вже зовсім заспокоїлась і невдовзі спитала мене:

— Але з яким наміром ти, власне, подзвонив — я чула, у тебе знову щось не гаразд. Мені розповіли, що в тебе якісь невдачі в роботі.

— Он як! — вихопилось у мене. — Ти, певно, боїшся, що я проситиму у вас грошей, але цього, мамо, тобі не слід боятись. Ви ж однаково не дасте мені нічого. Доведеться вдатися до суду, бо я таки потребую грошей для поїздки в Америку. Один добродій запропонував мені там вигідне діло. Щоправда, чоловік той «жидовствуючий янкі», але я вже постараюсь не допустити ніяких расових суперечностей.

Тепер мати й не збиралась плакати. Перш ніж покласти трубку, я ще почув якісь її міркування про принципи. Між іншим, від неї пахло тим, що й завжди: нічим. «Від справжньої дами нічим не пахне» — такий один з її принципів. Мабуть, мій батько саме тому знайшов собі таку гарненьку коханку, яка, напевно, «нічим не пахне», але схожа на запашну квіточку.

6

Підмостивши собі під спину всі диванні подушечки й задерши якнайвище хвору ногу, я підсунув до себе телефон і подумав, чи не сходити в кухню та не принести сюди з холодильника ще й пляшку з коньяком?

Оте «невдачі в роботі» прозвучало в устах матері особливо єхидно, вона навіть не намагалася приховати свій тріумф. Мабуть-таки, я був надто наївним, гадаючи, що тут, у Бонні, ніхто не знає про мій провал. Коли знала мати, значить, знав батько, знав і Лео, а від нього — Цюпфнер, усе їхнє «коло» і Марі. Це прикро вразить її, дужче, ніж мене. Якби я кинув пити, то досить скоро знову досяг би того рівня, який мій агент Цонерер називає «помітно вище середнього», і цього б вистачило, щоб дотягнути останні двадцять два роки, що лишилися до стічної канави. Що найбільше Цонерер завжди вихваляє, так це мій «широкий професійний діапазон»; на мистецтві так чи інакше він аністілечки не розуміється і судить про нього з майже геніальною наївністю просто по успіху. Тут він трохи таки розбирається і добре знає, що я ще років з двадцять можу прохалтурити вище рівня тридцяти марок.

От Марі — та дивиться на це діло інакше. Її засмутить «деградація артиста» і мої злидні, в чому я сам нічого жахливого не вбачаю. Кожна стороння людина — а на цьому світі всі люди чужі одне одному — сприймає всяке діло гірше або краще, ніж той, кого воно стосується, незалежно, про що йдеться: про щастя чи нещастя, невдачу в коханні чи «деградацію артиста». Мені байдуже, виступатиму я в затхлих залах перед католицькими домогосподарками або євангелістськими медсестрами з хорошими комічними номерами чи лише кривлятимуся по-блазнівськи. Тільки, на жаль, у всіх представників отих релігійних товариств якесь дивне уявлення про гонорар. Само собою зрозуміло, яка-небудь добросерда дама, голова такого товариства, гадає, що п’ятдесят марок — досить пристойна сума, і якщо комік одержить її двадцять разів на місяць, то зможе прожити. Та коли я їй показую рахунок за грим і намагаюсь пояснити, що для тренування мені потрібна не комірчина, а простора кімната в готелі, вона, певно, думає, ніби моя коханка обходиться мені, як цариця Савська. Якщо ж я ще й розповім їй, що харчуюсь майже самими вареними яйцями, бульйоном, фрикадельками та помідорами, вона почне хреститися, гадаючи, ніби я такий виснажений тому, що відмовляю собі в «пристойному обіді». А коли я потім признаюся, що моїми уподобаннями є вечірні газети, сигарети і гра «не гнівайся друже», вона гадатиме — я просто якийсь шахрай. Я вже давно зарікся будь з ким говорити про гроші та про мистецтво. Там, де стикаються ці два поняття, завжди щось не гаразд: за мистецтво або недоплачують або переплачують. Одного разу я зустрів у англійському бродячому цирку клоуна, який професійно стояв у двадцять, а як артист — у десять разів вище за мене, але за вечір не заробляв і десяти марок; звався він Джеймс Елліс, йому вже було під сорок, і коли я запросив його повечеряти — нам подали яєчню з шинкою, салат і пиріг з яблуками, — чоловіка занудило: він уже років з десять не їв так багато за один раз. З часу знайомства з Джеймсом я вже більше ні про гроші, ні про мистецтво з людьми не балакаю.

[6] Пан граф почував себе прекрасно (франц.).