Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гансе, що сталося?

Він дивився мені в очі, вірніше, трохи нижче очей, так, ніби хотів звернути мою увагу на якусь пляму на обличчі, і тут я помітив, що плачу. Слухаючи музику Шопена або Шуберта, я завжди плачу. Я вказівним пальцем правої руки змахнув обидві сльозинки і сказав:

— Я й не знав, що ти так добре граєш Шопена. Програй цю мазурку ще раз.

— Не можу, — відповів Лео, — треба йти до школи, сьогодні на першому, уроці нам роздаватимуть теми з німецької літератури до іспитів на атестат зрілості.

— Я підвезу тебе на маминій машині, — запропонував я.

— Не люблю я їздити на тій ідіотській машині, — сказав Лео, — ти ж знаєш, що я її ненавиджу.

Незадовго перед тим наша мати «безумно дешевою перекупила спортивний автомобіль у своєї приятельки, а Лео був дуже вразливий до всього, що могло вважатися хвастощами з його боку. Довести брата до шаленства могло тільки одне: якщо хтось або дражнив його, або підлизувався до нього заради наших багатих батьків; тоді він наливався кров’ю і пускав у хід кулаки.

— Зроби виняток, — просив я, — сядь до піаніно і заграй для мене. Ти що ж — зовсім не цікавишся, де я був?

Він почервонів, потупив очі в підлогу й відповів:

— Ні, мене це не цікавить.

— Я був у дівчини, — пояснив я, — у однієї жінки... моєї дружини.

— Он як? — мовив Лео, не підводячи очей. — А коли ж ви повінчалися?

Спантеличений, він так і стояв, розвівши руки, потім, не підіймаючи голови, раптом рвонувся, щоб пройти повз мене. Я затримав його за рукав.

— Ця дівчина — Марі Деркум, — сказав я притишеним голосом. Він вирвався з моїх рук, відступив на крок і сказав:

— Боже мій, не може бути!

Потім гнівно глянув на мене й щось пробурчав собі під ніс.

— Що? — перепитав я. — Що ти сказав?

— Що тепер мені все ж доведеться їхати на тій машині. Ти підвезеш мене?

Я сказав «так», обняв брата за плечі й пішов поряд з ним з вітальні. Розуміючи, як важко йому в цю мить глянути мені в очі, я сказав:

— Піди візьми ключі від машини, тобі мати дасть їх. Та не забудь документи на машину... Крім того, Лео, мені потрібні гроші — у тебе ще є скільки-небудь?

— В ощадкасі, — відповів він. — Ти зможеш сам узяти?

— Не знаю, — сказав я, — ти краще перешли їх мені.

— Переслати? — здивувався Лео. — Хіба ти залишаєш наш дім?

— Так, — відповів я.

Він кивнув і пішов сходами нагору.

Тільки в ту мить, коли брат поставив мені це запитання, я зрозумів, що збираюсь покинути домівку. Я пішов У кухню, де Анна зустріла мене бурчанням.

— Я думала, ти вже не збираєшся снідати, — роздратовано сказала вона.

— Снідать не буду, — відповів я, — тільки вип’ю кави.

Я сів до свіжовискобленого столу й дивився, як Анна, стоячи біля плити, зняла з кофейника фільтр і поклала його на чашку, щоб стікали останні краплі. Ми завжди снідали в кухні з служницями, бо не любили парадної сервіровки в їдальні. В той час у кухні поралась сама Анна. Друга служниця, Норетта, була у матері в спальні, подавала їй сніданок, обговорювала з нею наряди та косметику. Певно, мати саме розмелювала своїми прекрасними зубами зародки пшеничних зерен, на обличчі у неї які-небудь примочки з посліду, а Норетта читала їй газету. Може, вони в той час стояли на молитві, скомпонованій з текстів Гете й Лютера і, як звичайно, приправленій якимись високоморальними сентенціями, або Норетта читала їй проспекти проносних препаратів. Наша мати зібрала цілі папки проспектів найрізноманітніших ліків; усе це класифіковано: «Травлення», «Серце», «Нерви», і як тільки їй пощастить заманити до себе якогось лікаря, вона розпитує його про всілякі «новинки», заощаджуючи таким чином на гонорарі за консультації. І коли потім хто з лікарів пришле їй свої пробні ліки, вона сяє від щастя.

По спині Анни я бачив, що вона боїться тієї хвилини, коли їй доведеться повернутись до мене обличчям, глянути мені в очі й заговорити зі мною. Ми симпатизуємо одне одному, хоч Анна ніяк не може позбутись неприємної звички виховувати мене. Вона жила у нас уже п’ятнадцять років — мати взяла її од свого кузена, євангелістського пастора. Анна уродженка Потсдама, і вже той факт, що ми, хоч і євангелістського віросповідання, розмовляли рейнським діалектом, здається їй чимось потворним, майже протиприродним. Від якого-небудь протестанта, що говорить по-баварськи, вона, мабуть, одхрещувалась би, як від нечистого. Тепер уже вона трохи звикла до Рейнської області. Анна висока, струнка і пишається тим, що в неї «хода, як у справжньої дами». Батько її служив скарбпиком якоїсь там контори, про яку мені лиш відомо, що вона прозивалася ПП-9. Пояснювати Анні, що ми ж тут не в ПП-9, марна справа; у всьому, що стосується виховання молоді, вона тільки й знає: «В ПП-9 такого б ніколи не потерпіли». Я так і не збагнув до кінця, що то за штука — отой ПП-9, хоча з часом і переконався, що в той таємничий виховний заклад мене, мабуть, і вичищати нужники не взяли б. Здебільшого Анна посилалась на ПП-9, коли я не хотів умиватись, а «ця жахлива звичка якомога довше вилежуватись у постелі» викликала в неї таку огиду, ніби я був прокажений. Нарешті Анна обернулась і з кофейником в руках підійшла до столу, проте очей не піднімала, наче монашка, що прислуговує епіскопу з сумнівною репутацією. Мені стало шкода її, як і тих дівчат з групи Марі. Своїм інстинктом черниці Анна, певно, збагнула, де я ночував, тоді як мати моя ніколи нічого б і не помітила, якби я навіть три роки прожив у таємному шлюбі з якоюсь жінкою. Я взяв у Анни кофейник, налив собі кави, міцно стиснув її плече й примусив глянути на мене: вона підвела свої вицвілі голубі очі, її повіки затремтіли, і я побачив, що вона справді плаче.