Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Будь що буде — все одно доведеться валятись у стічній канаві. А у Марі зовсім інші ідеї в голові — вона завжди говорила про якийсь «промисл божий»; у всьому виявляється той промисл, навіть і в моїй поведінці — що я такий веселий, такий по-своєму благочестивий, такий цнотливий і таке інше. Просто жахливо, що тільки твориться в головах у тих католиків. Вони навіть доброго вина не можуть випити без якихось вивихів, а будь-що повинні «усвідомити», чи хороше вино і чому воно таке. Щодо «свідомості» вони не поступляться й перед марксистами. Марі просто вжахнулась, коли я кілька місяців тому купив гітару і заявив, що маю намір сам складати пісні — слова й музику — і виконувати їх під акомпанемент гітари. Вона сказала, що це «нижче мого рівня», а я їй відповів, що нижче рівня стічної канави лежить хіба що підземна каналізація, але Марі не зрозуміла мене, а я не люблю пояснювати образні вислови. Або мене розуміють — або ні. Я не якийсь там тлумач біблії.

Хто-небудь сторонній міг подумати, ніби порвалася моя маріонеткова нитка; навпаки — я міцно тримав її в своїх руках і ніби збоку бачив сам себе, як я лежав там, у Бохумі, на сцені п’яний, з забитим коліном, чув у залі співчутливий шепіт і здавався собі негідником: я аж ніяк не заслуговував такого співчуття, було б приємніше, якби мене трохи освистали; навіть шкандибав я дужче, ніж боліло, хоча й справді ушкодив ногу. Я хочу повернути Марі, — і по-своєму почав боротися за неї, — лише заради того, що в її книжках визначається як «плотське бажання».

7

Мені сповнилось двадцять один, а їй дев’ятнадцять, коли я одного вечора просто прийшов до неї в кімнату, щоб робити з нею те, що робить чоловік з жінкою. Ще вдень я побачив її з Цюпфнером: взявшись за руки, вони йшли з католицького молодіжного клубу, обоє посміхались, і це мене вразило в саме серце. Вона має бути моя, а не Цюпфнерова, тому оті їхні дурощі — тримання за ручки — доводили мене до шаленства. Цюпфнера знало майже все місто, головним чином завдяки його батькові, якого націсти вигнали з роботи; батько Цюпфнера був учителем, і коли зразу ж після війни його хотіли призначити директором тієї самої школи, він відмовився. Хтось навіть хотів висунути його на посаду міністра, але він розсердився і заявив: «Я вчитель і хочу знову працювати вчителем». То був високий, мовчазний чоловік, а як учитель — мені здавався трохи нудним. Якось він заступав вашого вчителя німецької літератури й прочитав нам вірша про молоду, вродливу фею Ліло.

Взагалі моя думка про шкільні справи нічого не важить. Було просто помилкою змушувати мене вчитися довше, ніж це передбачено законом; навіть законний термін надто довгий. Проте я ніколи не скаржився на вчителів, а тільки на своїх батьків. По-моєму, отим забобонним уявленням — «Але ж він повинен мати атестат зрілості!» — має зайнятись «Об’єднаний комітет товариств по боротьбі з расовими суперечностями». Це дійсно одна з расових проблем: той з атестатом зрілості, той без атестата, той просто вчитель, той старший учитель, той академік, той не академік, — самі тобі раси.

Прочитавши нам вірша, батько Цюпфнера трохи помовчав, а потім запитав, усміхнувшись:

— Ну, може, хтось із вас хоче висловити свою думку?

Я зразу ж схопився на ноги й випалив:

— По-моєму, це прекрасний вірш!

Весь клас вибухнув дружним сміхом, тільки Цюпфнсрів батько не сміявся. Він лише осміхнувся, проте не зарозуміло. Мені він здавався дуже симпатичним, тільки трохи сухуватим. Сина його я знав не досить добре, проте краще, ніж батька. Одного разу я проходив повз спортивний майданчик, де він з своєю групою саме грав у футбол, і, коли я зупинився, спостерігаючи гру, він гукнув мені:

— Хочеш пограти з нами?

Я зразу ж погодився й став за лівого крайнього команди, що грала проти Цюпфнера. Після матчу він знову звернувся до мене:

— Хочеш піти з нами?

— Куди? — поцікавивсь я.

І він сказав:

— На вечірку в наш клуб.

І коли я відповів: «Але ж я зовсім не католик...» — він засміявся, а з ним засміялися й інші хлопці; потім Цюпфнер спокійно пояснив:

— Ми будемо співати пісень — ти, певно, теж любиш співати?

— Люблю, — признавсь я, — але мені остогидли ті вечори, я два роки мучився в інтернаті.

Хоч Цюпфнер і засміявся, та по ньому було видно, що він образився.

— Якщо захочеш, то приходь знову до нас погуляти в футбол, — тільки й сказав він.

Після того я ще кілька разів грав у футбол з його групою, ходив з ними їсти морозиво, та Цюпфнер уже не запрошував мене на їхні вечірки. Я знав, що в тому самому клубі вечорами збиралася й група Марі, я знав Марі добре, дуже добре, бо бував у її батька вдома, а часом ходив на спортивний майданчик, де вона з дівчатами грала в м’яча, і спостерігав їхню гру, вірніше буде сказати — її. Іноді Марі кивала мені й усміхалась під час гри, а я кивав їй у відповідь і теж усміхався; ми з нею були добре знайомі. Я тоді часто заходив до її батька, іноді й вона сиділа з нами, коли батько намагався пояснити мені Гегеля і Маркса, але вдома Марі не посміхалась до мене. А коли я побачив у той день, як вони з Цюпфнером, виходячи з молодіжного клубу, трималися за руки, мене наче в серце кольнуло. На той час я опинився в досить неприємному становищі. Мені минув двадцять один рік, і я кинув школу, дійшовши до останнього класу. Патери виявились дуже ласкавими, навіть влаштували мені прощальну вечірку, з пивом, бутербродами, з сигаретами для курців та шоколадом для некурців, а я показав своїм однокашникам всілякі номери — «Католицька проповідь», «Євангелістська проповідь», «Робітник з получкою» — та різні фокуси й імітацію під Чарлі Чапліна. Я навіть виголосив там прощальну промову на тему: «Хибне припущення, ніби атестат зрілості є неодмінною передумовою вічного блаженства». Прощання вийшло гучне, а от мої домашні були засмучені й сердиті. Мати прямо-таки підло повелася зі мною. Вона радила батькові «пхнути мене в шахту», а батько все допитувався, ким я хочу стати, і я відповів:

— Клоуном.

— Ти маєш на увазі — актором? — сказав він. — Гаразд, тоді я, можливо, влаштую тебе в якусь школу.

— Ні, — заперечив я, — не актором, а клоуном, і школа мені ні до чого.

— Але ж як ти собі це уявляєш? — поцікавився батько.

— А ніяк, — відповів я. — Просто піду з дому, та й усе.

То були жахливі два місяці, бо мені бракувало мужності справді кинути родину, а за кожний шматок, що я з’їдав удома, мати дивилась на мене, як на злочинця. Тим часом з її ласки у нас роками обжиралися всілякі приблудні паразити, тільки то були «художники і поети»: Шніцлер, той нездара, і Грубер, щоправда, не такий гидкий. То був жирний, мовчазний і неохайний лірик, він прожив у нас півроку підряд, не написавши жодного рядка. Коли він, бувало, спускався вранці снідати, мати моя дивилась на нього такими очима, ніби хотіла відшукати на ньому сліди нічної боротьби з демоном. Уже в самому її погляді було щось непристойне. Одного дня той Грубер безслідно зник, і ми, діти, здивувались і навіть злякалися, побачивши в його кімнаті цілу купу зачитаних кримінальних романів, а на письмовому столі кілька аркушів паперу, на яких було написано тільки по одному слову: «Ніщо», а на одному аркуші — двічі: «Ніщо, ніщо».

Для таких ось людей мати навіть спускалась у льох і приносила ласенький шматок шинки. Я гадаю, що, коли б я придбав собі величезні мольберти й почав мазати на велетенських полотнах всілякі дурниці, вона ладна була б навіть примиритися з моїм існуванням. Тоді б вона могла заявити: «Наш Ганс — художник, він проб’є собі дорогу. Тепер у ньому ще відбувається боротьба». А так я був для неї всього лиш переросток-недоучка, про якого вона знала тільки те, що він непогано «показує різні фокуси». Я, звичайно, не збирався за її мізерне їстиво «демонструвати свій хист». Тому й просиджував по півдня у старого Деркума, батька Марі, трохи допомагав йому в лавочці, а він наділяв мене сигаретами, хоча його торгівля й не процвітала. Таким чином я прожив удома тільки два місяці, але вони здалися мені вічністю, тяглися значно довше, ніж війна. Марі я бачив рідко, вона саме готувалась до іспитів на атестат зрілості й проводила весь час зі своїми однокласницями. Часто старий Деркум ловив мене на тому, що я зовсім його не слухаю, а тільки поглядаю на кухонні двері; тоді він хитав головою і говорив:

— Вона сьогодні повернеться пізно.