Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Достобіса, Анно, — не витримав я, — та глянь же мені в очі. Я гадаю, що і в твоєму ПП-9[8] люди мали мужність дивитись одне одному просто в вічі.

— Я не чоловік, щоб мати мужність... — схлипнула вона й, одвернувшись до плити, щось бурмотіла про гріх і ганьбу, про Содом і Гоморру, а я сказав:

— Господь з тобою, Анно, таке говориш — ти тільки згадай, що там витворяли, в Содомі й Гоморрі.

Вона струснула мою руку з свого плеча, і я вийшов з кухні, навіть не сказавши їй, що йду з дому. Анна була єдиною в домі, з ким я часом говорив про Генрієтту. Лео вже стояв перед гаражем і стурбовано поглядав на ручний годинник.

— Мати помітила, що я не ночував дома? — запитав я.

— Ні, — сказав Лео, віддав мені ключі й розчинив ворота.

Я сів у материну машину, вивів її з гаража й почекав, поки сяде брат.

— Я взяв ощадну книжку, — сказав він, зосереджено розглядаючи свої нігті, — у перерву візьму гроші. Куди їх послати?

— Пошли старому Деркуму, — відповів я.

— Будь ласка, рушай уже, — нетерпляче мовив Лео, — а то я спізнюся.

Я швидко проїхав наш парк по виїзній алеї, але на вулиці мусив загальмувати перед зупинкою, де колись Генрієтта сідала в трамвай, їдучи до зенітників. У вагон саме заходило кілька дівчат такого ж віку, як тоді була Генрієтта. Переганяючи трамвай, я побачив ще кілька дівчат її віку: вони усміхались, як і вона колись, на них були такі ж сині капелюшки й пальтечка з хутряними комірцями. Якщо знову почнеться війна, їхні батьки й матері так само пошлють їх з дому, як мої послали Генрієтту: ткнуть у руки трохи дрібних грошей, кілька бутербродів, поплескають по плечу і скажуть: «Будь молодчиною!» Мені хотілось помахати дівчатам рукою, але я стримався. Люди все можуть витлумачити інакше. А коли їдеш у такій ідіотській машині, то навіть не можна кивнути якійсь дівчині. Колись я в Двірцевому парку дав одному карапузу півплитки шоколаду й підібрав йому з брудного лоба пасмо білявого волосся: хотів лише втішити його, бо він плакав, розмазуючи сльози по всьому обличчю. Але тут підбігли дві жінки й зчинили страшенний скандал — мало не покликали поліцію; після тієї сцени я й справді відчув себе якимсь страховиськом, бо одна з жінок весь час кричала на мене: «Ах ти, брудний негідник, брудний негідник!» Це було жахливо — скандал викликав у мене таку огиду, яку може викликати тільки справжня потвора.

Проїжджаючи на великій швидкості Кобленцерштрасе, я шукав очима машину якого-небудь міністра, щоб мимохідь дряпнути її. У материній машині колодиці коліс так видаються, що ними можна зачепити іншу машину, але так рано жоден міністр не виїздить нікуди. Я звернувся до Лео:

— Ну, як ти вирішив — справді підеш на військову службу?

Він почервонів і кивнув.

— Ми говорили про це в нашій групі, — сказав він, — і прийшли до висновку, що військо служить демократії.

— Ну що ж, — зауважив я, — іди, поповнюй лави тих ідіотів, я сам іноді шкодую, що не придатний до військової служби.

Лео запитально зиркнув на мене і зразу ж одвів убік очі, щоб не зустрітися зі мною поглядом.

— Чому? — спитав він.

— Дуже вже хотілось би здибати того майора, що колись квартирував у нас і хотів розстріляти фрау Вінекен. Тепер він уже, напевно, полковник, а то й генерал.

Я зупинив був машину перед гімназією імені Бетховена, щоб висадити Лео, але він заперечливо похитав головою і попросив:

— Ні, зупини там, далі, праворуч від конвікту.

Я проїхав трохи далі, зупинив машину й подав Лео руку але він силувано усміхнувся й простягнув мені розкриту долоню. Думкою я був уже далеко від нього, тому не одразу його зрозумів; мене дратувало те, що він весь нас поглядав на свій годинник — до восьмої години лишалося ще п’ять хвилин, часу в нього вистачало.

— Не віриться мені, щоб ти пішов на військову службу, — сказав я.

— Чому ти так гадаєш? — сердито спитав Лео. — Давай уже ключ од машини.

Я віддав ключ, кивнув йому і пішов. Весь час я думав про Генрієтту, і мені здавалось безумством, що Лео хоче стати солдатом. Я пройшов через Двірцевий парк, повз університет і вийшов до ринку. Було холодно, й хотілося швидше вернутись до Марі.

Коли я прийшов туди, в крамниці було повно дітей. Вони брали з полиць собі цукерки, грифелі, гумки і клали старому Деркуму на прилавок гроші. Я протиснувся через крамницю в задню кімнату, але він навіть не глянув на мене. Я підійшов до плити, притулив руки до кофейника, щоб зігріти їх, і ждав, що Марі ось-ось увійде.

У мене вже не лишилось жодної сигарети, і я міркував, як бути, коли попрошу їх у Марі, — взяти так чи заплатити. Наливаючи собі кави, я помітив, що на столі три чашки. Коли в крамниці стихли голоси, я відсунув свою чашку. Мені хотілося, щоб Марі була зі мною. Я помив обличчя і руки над раковиною біля плити, причесався щіточкою для нігтів, що лежала в мильниці, розправив комірець сорочки, підтягнув краватку і ще раз оглянув свої нігті: вони були чисті. Я раптом збагнув, що тепер треба робити все те, чого раніше не робив.

Тільки-но я сів, як увійшов її батько; я зразу ж підвівся. Він був такий же збентежений і такий же знічений, як і я, не сердитий, але дуже серйозний, і коли він простягнув руку до кофейника, я здригнувся, не сильно, але помітно. Він похитав головою, налив собі кави, хотів подати мені кофейник, але я сказав «спасибі». Досі він і не глянув на мене. Вночі, лежачи в постелі Марі і обмірковуючи все, я відчував себе упевнена тепер, хоч мені дуже хотілось курити, я не наважувався взяти сигарету з пачки, що лежала на столі. У всякий інший час я просто взяв би й закурив. Я поглянув на нього, — він стояв, схилившись над столом, з великого лисиною і сивим віночком сплутаного волосся, — і побачив, що він дуже старий. Я озвався стиха:

— Пане Деркум, ви маєте право...

Але тут він стукнув кулаком по столу, нарешті глянув на мене поверх окулярів і сказав:

[8] ПП-9 — дев’ятий піхотний полк.