Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В ту ж мить така спекуляція латинню здалася мені нечесною: я подумав, що, може, багато хто захоче поговорити з людьми того закладу, а серед них і такі, що ніколи жодного латинського слова не вивчили. Та на мій подив він хихикнув і сказав:

— Frater tuus est in refectorio,[10] обідає, — а далі трохи голосніше додав: — Панове обідають, а під час трапези їх турбувати не дозволяється.

— У мене дуже нагальна справа, — наполягав я.

— Смертельний випадок? — запитав він.

— Ні, — сказав я, — але близько до цього.

— Значить, тяжке поранення?

— Ні, скорше внутрішня рана.

— Ага, — мовив він, і голос його трохи пом’якшав, — внутрішній крововилив.

— Ні, — знову заперечив я, — це душевне. Чисто душевна справа.

Певно, для нього то була китайська грамота, бо у відповідь запала німа тиша.

— Боже мій, — не витримав я, — та людина ж складається з тіла і душі!

Віл щось забурмотів, — очевидно, це моє твердження викликало сумнів у нього, — і тільки двічі затягнувшись люлькою, пробурчав:

— Августін... Бонавентура... Кузанус... Ви стоїте на хибному шляху.

— А душа таки є, — вперто сказав я, — і я вас прошу: передайте пану Шніру, що душа його брата в небезпеці, хай подзвонить мені, тільки-но скінчить обідати.

— Душа... — холодно мовив він, — брат, небезпека. — Так само байдуже він міг сказати: сміття, гній, дійниця. Це непорозуміння здавалось мені комічним: адже з їхніх студентів готують пастирів людських душ, і той чолов’яга мусив би хоч раз почути слово «душа».

— Послухайте: справа дуже й дуже нагальна, — наполягав я.

Він тільки похмикав. Очевидно, ніяк не міг збагнути, що душевні справи теж можуть бути нагальними.

— Я передам, — нарешті пообіцяв він. — А що ви сказали про школу?

— Нічого, — відповів я, — абсолютно нічого. Справа ніякого відношення до школи не має. Слово те я вжив, називаючи перші літери свого прізвища.

— Ви, певно, гадаєте, що вони в цій школі ще й досі вчать літери? Серйозно так гадаєте? — Він так пожвавився, що можна було подумати, ніби він осідлав свого улюбленого коника. — Надто м’яка тепер метода, — крикнув він, — надто м’яка!

— Ну, звичайно, — підтакнув я, — треба, щоб у школі більше лупцювали.

— Золоті слова! — запально гукнув він.

— Авжеж, — докинув я, — особливо треба більше лупцювати вчителів. То ви не забули, що я просив передати моєму братові?

— Я записав, — запевнив він, — «нагальна душевна справа». Зв’язана з школою. Послухайте, юний друже, можу я вам, як безсумнівно старший віком, дати добру пораду?

— О, прошу, — відповів я.

— Киньте свого Августіна; спритно викладені суб’єктивні відчування — це ще далеко не теологія, вони тільки шкодять юним душам. Чистісінька белетристика, приправлена діалектикою, — та й більш нічого. Ви не образились на мене за пораду?

— Ні, — відповів я, — зараз же піду й жбурну свого Августіна в вогонь.

— Оце правильно, — радо вигукнув він, — в вогонь його! Ну, благослови вас бог.

Я мало не сказав «спасибі», але це здалось мені недоречним, тому я просто поклав трубку й витер піт. Я дуже чутливий до запахів, і той густий капустяний дух розбурхав усю мою вегетативну нервову систему. Я подумав і про методи поводження церковного начальства з людьми: це добре, що вони дали можливість літньому чоловікові відчувати свою корисність для суспільства, але я не міг зрозуміти, чому вони глухуватому й такому химерному старому шкарбанові доручили саме телефонну службу. Капустяний дух я пам’ятав ще з часів інтернату. Один тамошній патер якось пояснив нам, що капуста вгамовує хтивість. Мені й подумати було гидко, що хтось хоче «вгамувати» мою чи ще чиюсь хтивість. Певно, вони там дні і ночі тільки й думають про «плотські бажання», і десь там у кухні сидить, мабуть, черниця, складає меню, потім обговорює його з директором, обоє сидять віч-на-віч, нічого не кажуть про це, але при кожній назві страви, записаній на аркуші, думають собі: це гальмує, а це викликає хтивість. Мені така сцена здається абсолютно непристойною, так само як та проклята гра цілими годинами в футбол в інтернаті; ми всі знали — це щоб ми більше стомились і не думали про дівчат. Від цього гра в футбол стала мені гидкою, і коли я собі уявляю, що мій брат Лео мусить їсти капусту, аби вгамувати хтивість, мені хочеться піти в ту їхню «бурсу» й покропити всі запаси капусти соляною кислотою. У тих юнаків і без капусти попереду нелегке життя: певно, страшенно трудно щодня проповідувати оті неймовірні речі — воскресіння плоті й вічне життя. Роками обробляти виноградник господній і бачити, що на ньому так нічого й не росте. Генріх Белен, що багато допоміг нам, коли в Марі був викидень, якось пояснив мені все це. В розмові зі мною він завжди називав себе «чорноробом виноградника господнього як щодо переконань, так і щодо оплати».

Ми тоді о п’ятій годині ранку вийшли з лікарні, я проводив його додому пішки, бо в нас не було грошей на трамвай, і коли він зупинився перед своїми дверима й вийняв з кишені ключі, то вже нічим не відрізнявся од робітника, що повертається з нічної зміни: стомлений, неголений; я знав, тепер йому страшенно важко йти служити месу з усіма тими таїнствами, про які мені часто розповідала Марі. Тільки-но Генріх відімкнув двері, як його в сінях зустріла стара буркотлива жінка в пантофлях, з пожовклою шкірою на голих ногах, навіть не черниця, не мати йому і не сестра, і зашипіла ца нього:

[10] Твій брат у трапезній (латин.).