Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як каете?..

Я повторив своє питання дещо голосніше. Він помовчав добру хвилю, а потім вдарився рукою по чолі.

— А!.. Ви, певно, каете ведлук тих ґунцвотів, що то грали на ту якусь... іно вимовити... Ая, ая. То мене тоді так вирихтували. Ну, але то вже буде кавалок часу... Чекайте-но! Ая: так, так... Мій Микольцьо брав тоді шіфкарту до тої Канади... А!.. Та то, чуєте, сам чоловік собі винен... Бігме-ну! Дурний-вім був, та й тілько. П’ядесять дулярів пішло спати, так во, якби раз плюнув!.. Ладний ґрейцар, чуєте... Га, най там...

Старий похитав головою, здорово потягнув з люльки і пустив мені під ніс хмару їдкого диму.

— А той, чуєте, хоробник, що то так во шахрував тими картами, то якось-то був у мене... Ая!.. Як той кае: гора з горою не зійдеться... Але я — де, де, де! Ані-бим не сподівався... Ну, я кау: якби-сте го вздріли, то не знаю... Бігме-ну. Але бо!.. Він вже не такий фіфак, як перше був! Де, де, де!.. Перше то: гуся-сюся! — звивався, гей той цізорик. А тепер — авс капелюх... Присів фостик, аякже. Такий-но став, як щиґлик!.. З колії, чуєте, впав, праву, руку му втєло, малькутом мусить їсти, як має що... За жебрами ходить. Почорнів, зісохся, як та скипка. Ая!.. Якось-ту, недавно, вже не пам’ятаю коли, привів до мене поліцай якогось безробучого. Ніби — на ніч. Сів-си, чуєте, на лаву, жінка поставила му мищину страви, а я розпитую: а що, а відки... А він — ніц! Понурив очі в землю і так сидить. Але глянув я на нього зблизька — ба!.. Ади! То ти такий пташок!.. А видиш! Прийшла коза до воза!.. Відразу-м го пізнав. Та й так мені, чуєте, зробилося по-дурному... Якось так — ані що казати, бо виджу, що голодний, та й каліка, ту й на ніч впросився... Якось не випадає... Спімнув-бим ти, — гадаю-си, — як ти мене в живіт копнув, але най там... Ніц-ім не казав... А він — і повечеряв, і переночував, і рано пообідав, та й ще му стара на дорогу півбохонця хліба дала... Аякже... А він гунцвот, ще й мою новісіньку кацабайку потягнув! Ая, чуєте. Таку вже, відай, злодійську жилку мусить мати... Але най там! Пропало... Або то чоловік світ пережіє?.. Аво!..

В Нью-Йорку на концерті

Містер Вілли Морріс, давніше Василь Мороз, з-під Бережан родом, зустрів о п’ятій годині на Четвертім авеню містера Фреда Кетлінґа, що його, між іншим, охрестили колись в селі Чеперносові Федьком, а по батькові звали Ковтуном.

До речі буде запримітити, що мр. Вілли Морріс мав ресторан при Вестчестрі-авеню, а мр. Фред Кетлінґ був босом у фабриці яринних консерв на 10-му стріті.

Обоє джентльмени, як добрі знайомі, ліниво доторкнулися пальцями однакових, плескатих, солом’яних брилів з однаковими чорними стяжками та гукнули один другому просто в ніс:

— Гуд івнінґ!

Потім мр. Морріс крикнув до вуха мр. Кетлінґові, що сьогодні вночі, мабуть, схоче падати дощ, на що мр. Кетлінґ, позіхнувши, відповів, що він вчора програв на Волл-стріті тисячу п’ятсот долярів. Але заки мр. Морріс вспів повідомити свого земляка, що передучора безробітні витовкли в його ресторані всі вікна, то галаслива й нестримна людська повінь віднесла обох джентльменів на яких двацять ярдів одного від другого. Та вони обоє навіть не старалися реагувати на це в будь-який спосіб: з руками в кишенях, з грубими, на палець, «кубами» в зубах, байдужо, без найменшої фізичної напруги, вони ждали одну мінуту, поки рухлива людська хвиля не принесла їх назад докупи. Тоді дружніми зусиллями зайняли безпечне місце біля величезної галі автомобілевої фірми й тут, опершись об мосяжне поруччя, з безмежною нудьгою на видовжених обличчях приглядалися морю життя, що заливало Четверту авеню.

По мовчанці мр. Вілли Морріс запримітив мимоходом, що з нагоди неділі здалося би у відповідний спосіб перебути сьогоднішний вечір.

Мр. Фред Кетлінґ поміркував, а потім нерадо запропонував від себе одно веселе місце на Бродвею, з джез-бендом, ніґрами й голісінькими «леді»...

Мр. Вілли Морріс добув з горішньої кишені камізольки зложений в осмеро папір. Це була програма Метрополитан Опери на сьогоднішний вечір, в якій стояло, що нині відбуватимуться незвичайно цікаві продукції великого українського хору під проводом містера Кошиця.

Мр. Фред Кетлінґ прочитав програму від дошки до дошки, потім добув годинник, що вказував чверть на сему, і сказав коротко:

— Олл райт.

При касі Опери обоє джентльмени з великим спокоєм і невідступними «кубами» в зубах видержали цілу навалу штовханців, стараючись, по змозі, віддавати їх на всі боки. Потім купили два квітки по три доляри п’ятдесят центів і зайняли в третьому партері двоє крісел. Мр. Морріс № 847, а мр. Кетлінґ № 848.

Праворуч мр. Кетлінґа, себто на 849-тім кріслі, сидів уже бородатий добродій, що від нього на цілу англійську милю пахло чистокровним айришом. Його лице було сіре й зімняте, мов стара ганчірка, вуха мав позатикані ватою, череп лисий та жовтий, ніс наполовину переломаний і молочну космату бороду, що виростала начеби з підборідка. Можна було сказати, що це типове обличчя простого, ірляндського рибалки, якби не блискучі біноклі на носі, що надавали цьому добродієві вигляду ґубернатора або члена Конгресу.

Програма почалася. На сцені, при лагідних, ледве чутних звуках оркестри, серед чудових декорацій та розкішної зелені, позацвітали червоним маком і синіми волошками пишні, українські національні одяги. Ці одяги обнімали гордих та струнких «хлопців, як дуби, дівчат красних, веселих, любих».

І ось серед величної тиші, що залягала світлу мистецьку святиню Митрополії світу, загомоніли великою тугою, затремтіли лункими радощами й вдарили глибоким болем серця всього народу колядки Леонтовича...

Добродій з ватою в ухах, дотепер ніби не звертав ніякої уваги на все те, що творилося навкруги нього: спокійненько жвакав собі ґуму і, хоч на салі не було надто ясно, він завзято студіював широчезну плахту «Нью-Йорк Гералду». Але як тільки поплили перші акорди пісні, він здивовано підніс голову, глипнув на чудесно розмальовану стелю, потім на долівку, розглянувся навкруги й накінець звернув свої блискучі біноклі в сторону сцени... Кілька секунд він сидів, як зачарований, на своїм 849-тім кріслі. Відтак тремтячою рукою зняв біноклі, начеби не довіряв свому подвійному змислові зору, і назад застромив їх на переломаний ніс. Хвилинку знов сидів без ніякого руху, а потім став борзенько виймати вату з вух...

Минали хвилини за хвилинами, плила пісня за піснею. Добродій, що сидів на 849-тім кріслі, наче приріс до нього. Блискучі моноклі з’їхали йому на кінчик носа, він перехилився вперед і розкрив рота, забуваючи навіть, що держить у ньому слушний кусень ґуми до жвакання.

Дія скінчилася. Велична саля Опери залилася ярким світлом і загула, заклекотіла від рясного, невгомонного граду оплесків.

Мр. Вілли Moppic і мр. Фред Кетлінґ також не щадили долонь. Слід запримітити, що обоє джентльмени поводилися під час концерту з належною повагою, як годиться «родовитим» єнкі й вільним громадянам У. С. А. , що заплатили за свої місця по три доляри п’ятдесят центів. Та хоч увесь цей час їхні обличчя були звичайно холодні та байдужні, то як замовкли останні акорди пісні, мр. Морріс, не дивлячись на м-ра Кетлінґа, втер сльозу з лівого ока, а мр. Кетлінґ аж дві сльози з правого ока. Мало цього, бо мр. Морріс, забуваючи про свою «родовитість», штовхнув свого сусіда в бік і сказав:

— А що Федьку, га?!

Ці слова немов збудили з отупіння бородатого добродія на 849-тім кріслі. Він приязно глянув на обох джентльменів, при чому вони обоє могли завважити, що в цього ж добродія поза блискучими біноклями є ще милі, лагідні, майже дитячі очі. Вони могли також завважити, що цей добродій не має краватки, але зате має повитирані лікті й обстріпані рукави... Все те, зрештою, ані не цікавило, ані не дивувало обох джентльменів. Зате більше здивувалися вони, як добродій з 849-ого крісла звернувся до містера Кетлінґа й ввічливо промовив:

— Сер!

Говорячи це, він, очевидно, жвакав свою ґуму, що, зрештою, ані раз не шкодило йому в бесіді. Це тому, що він балакав благословенною анґлійською мовою, що виходить так само чисто й милозвучно, як чоловік має повний рот і як порожний.

Мр. Кетлінґ знеохоття глипнув на свого сусіда справа.

— Чим можу вас вдоволити, пане?