Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але, — каже Слотроп, — тоді як із моїм мільйоном, Емілю?

Зойре втягує жовтий вогник, що стелиться через вінця чашки люльки.

— Пішов туди, де жимолость в’ється. — Саме так сказав Ювілейний Джим Фіск комітету Конгресу, що 1869-го розслідував його і Джея Ґулда оборудки із золотом. Ці слова нагадують про Беркшир. Нічого не вдієш, але Слотроп розуміє, що Зойре не може бути на боці Поганих Хлопців. Хай би ким Вони були, у їхній грі душать, а не нагадують.

— Гадаю, можна продавати унціями з моєї частки, — розмірковує Слотроп. — За окупаційні паперові гроші. Вони ж наче стабільні, так?

— А ти не сердишся. Нітрохи не сердишся.

— Ракетмен вище такого гімна, Емілю.

— Маю для тебе сюрприз. Можу дістати «Шварцґерет».

— Ти?

— Шпрінґер. Я попросив для тебе.

— Не бреши. Що, правда? А хай тобі добре буде, та невже? Як мені…

— Десять тисяч фунтів стерлінгів.

Слотроп мало не забуває видихнути.

— Дякую, Емілю… — Розповідає Зойре, як наскочив на Чичеріна, а ще — як побачив Міккі Руні.

— Ракетмене! Зореплавцю! Ласкаво просимо на нашу незайману планету. Ми тільки хочемо бодай якогось миру, розумієте? Якщо вбиваєте нас, то не їжте. Якщо їсте, то не перетравлюйте. Дайте нам випасти з іншого кінця, ну, як діамантам у гімні контрабандистів…

— Послухай, — згадує про підказку Ґелі — давню, ще з Нордгаузена, — а отой ваш хлоп, Шпрінґер, не казав, що зависає у Свінемюнде, ну, чи десь там?

— Лишень про ціну твого інструмента, Ракето. Половину суми наперед. Сказав, що стільки треба на самі лиш пошуки.

— Ага, то він ще й не знає де. Курва, буде з нас воду варити, підніматиме ціну і сподіватиметься, що знайде дурня, який підсипатиме йому капусти.

— У нього зазвичай слово не розходиться з ділом. У тебе ж наче не було ускладнень з перепусткою, яку він підробив?

— Та-а-а-ак… — О. Аякже, я ж хотів запитати про папери на Макса Шлепціґа… — Так, загалом, так. — А тим часом Труді залишає Ґустава в роялі, підходить, сідає і треться сідницями об ворс Слотропових штанів, шерехтять розкішні голі ніжки, розсипається волосся, сорочка наполовину розстебнута, а тоді Зойре у якийсь момент перекочується і зі стогоном знову засинає. Труді зі Слотропом знаходять матрац якнайдалі від «Бьозендорфера». Слотроп, зітхаючи, відхиляється назад, знімає шолом і дозволяє великій, солодкій і saftig[432] Труді робити все, що їй заманеться. Суглоби ниють від дощу і блукання містом, він обкурений, від поцілунків Труді стає навдивовижу спокійно, тут наразі день відкритих дверей, жодних ліпших і гірших почуттів та органів, у грі бере участь геть усе… і чи не вперше у житті Слотроп не вважає, що обов’язково потрібен стояк, і це навіть дуже добре, бо встає не так його пеніс… а хай йому біс, так незручно, як ніс, ну, ніби встає ніс, слиз уже тече, аякже, наразі має назальний стояк, і Труді це вже помітила, ще б пак… ковзає губами по його носярі, що пульсує, і запускає у його ніздрю чи не ярд пристрасного язика… Слотроп відчуває кожен рожевий смаковий сосочок, а вона проникає ще глибше, розсуває стінки переддвер’я і волосся у ніздрях, щоб запхати туди голову, тоді плечі і… ну, вона вже на півдорозі всередину, а що? все може бути — вже підібгала коліна і тепер заповзає, хапаючись за волосся і торуючи шлях далі, аж ось нарешті постає у величезній червоній залі, досить таки приємно освітленій, до пуття не видно ані стін, ані стелі, радше, таке собі згасання до кольору морської мушлі і весняних відтінків рожевого…

Вони засинають у кімнаті, сповненій хропіння, низьких «бум» рояля та дріботіння мільйонів ніжок дощу надворі. Слотроп прокидається у розпал Лихої Години, Труді десь в іншій кімнаті з Ґуставом брязкотять кавовими філіжанками, черепаховий кіт гасає за мухами біля брудного вікна. А там, за Шпрее, на Слотропа чекає Біла Жінка. Він не надто рветься кудись іти. Приходять Труді з Ґуставом, з кавою та половинкою косяка, сидять і теревенять.

Ґустав — композитор. Місяцями затято сперечається із Зойре, хто ліпший — Россіні чи Бетховен. Зойре за Россіні.

— Я не стільки за власне Бетховена, — виголошує Ґустав, — я за те, що він є представником німецької діалектики, включає у гаму дедалі більше нот, а його кульмінацією стала додекафонічна демократія, де всі ноти чутні однаковою мірою. Бетховен — один з архітекторів музичної свободи, попри глухоту, він прийняв виклик історії. Россіні ж пішов на заслужений спочинок у 36 років, плутався з жінками і гладшав, а життя Бетховена сповнене трагедії та величі.

— І що з того? — звичайна відповідь Зойре на таку заувагу. — А що б ти вибрав? Річ у тім, — перериваючи зазвичай обурений скрик Ґустава, — що Россіні слухати приємно, а коли слухаєш Бетховена, хочеться встати і захопити Польщу. Така собі «Ода до радості». Він геть не мав почуття гумору. Кажу тобі, — трясе своїм сухеньким старечим кулаком, — в партії барабанів у «La Gazza Ladra» більше Піднесеного, ніж у всій Дев’ятій симфонії. У Россіні все зводиться до того, що коханці сходяться, самотність подолано, і, подобається це тобі чи ні, але саме таким є великий доцентрово-об’єднувальний рух Світу. Попри машинерію ненажерливості, дріб’язковості і продажності влади, стається кохання. Все гімно перетворюється на золото. Стіни пробито, балкони підкорено — послухай! — Ніч на початку травня, останнє бомбардування Берліна. Зойре доводилося горлати щосили. — Італійка — в Алжирі, Цирульнику — гаплик, сорока цупить усе, що на очі трапить! Світ западається…

А в тиші цього дощового ранку здається, що вже і Німецька Діалектика Ґустава добігає свого кінця. До нього щойно надійшла звістка, якимсь таємним музичним каналом аж із самого Відня, що вбито Антона Веберна.

— Застрелили у травні, американці. Безглуздо, випадково, якщо віриш у випадковість, — якийсь кухар із Північної Кароліни, запізнілий призовник із 45-м, яким навіть користуватися не навчився, запізно для Другої світової війни, але не для Веберна. Приводом для обшуку будинку стало те, що, мовляв, Вебернів брат промишляв на чорному ринку — а хто не промишляв? Ви уявляєте собі, який міф виросте з цього факту років десь так за тисячу? Молоді варвари прийшли замордувати Останнього Європейця, що стояв на передньому краї того, що розпочав Бах, експансії поліморфної норовливості в музиці, коли всі ноти нарешті стали воістину рівноправними… Куди нам рухатися після Веберна? То була мить найбільшої свободи. І все це мало впасти. Ще один Gotterdämmerung…

— Пуцьвірінок ти недороблений. — Зі смішком заходить Зойре, він був у Берліні, притягнув повний напірник маківок, простісінько з Північної Африки. Має кепський вигляд — очі налиті кров’ю, руки, як у немовляти, набряклі, безволосі, ширінка розстебнута, половини ґудзиків бракує, сиве волосся і блакитна сорочка посмуговані якоюсь жахливою зеленою тванню. — У вирву гепнувся. Ану, швидше скрути мені щось.

— Це хто «пуцьвірінок недороблений»? — допитується Ґустав.

— Та хто, ти зі своїми музичними течіями, — вигукує Зойре. — Може, нарешті годі? А чи нам завести da capo[433] про Карла Орфа[434]?

— Ніколи про таке навіть не думав, — каже Ґустав, й одразу стає Цілком очевидно, що Зойре також чув про Веберна і ось таким чином, неявно, намагається підбадьорити Ґустава.

— Ну що тобі в Россіні не подобається? — спалахуючи, репетує Зойре. — Скажи!

[432] Соковитий (нім.) (прим. пер.).

[433] З початку (іт.) (прим. пер.).

[434] Видатний німецький композитор.