Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ось, пані та панове, як ви могли вже помітити, характерний темно-брунатний відтінок шкіри… — Всі стоять і вдивляються в його охоплене маренням поличчя, уважні чоловіки з охайно підстриженими бачками тримають у руках перлово-сірі вранішні капелюхи, жінки підсмикують спідниці, аби не торкатися подолом тих місць, де страхітливі азійські створіння мікроскопічно рояться на старих дошках підлоги, а екскурсовод показує найцікавіші речі металічною указкою, інструментом вражаюче тонким, по суті, навіть тоншим за рапіру, і блискає ним частіше, ніж очі встигають простежити… — Його Потреба, як ви побачите, зберігається за будь-яких стресів. Ані тілесні захворювання, ані перебої з постачанням, здається, не впливають на… — всі їхні мляві, мілкі очі покірно перебігають за указкою, немовби за фортепіанними акордами в приміській вітальні… від кричущої Потреби аж світиться сперте повітря: цей злиток просто безцінний, з нього ще можна накарбувати соверенів, награвіювати облич великих правителів і запустити в обіг, нехай свідчать. А мандрівка вартісна, ви тільки гляньте на це сяєво, воно варте довгого переїзду промерзлим степом у величезних критих санях завбільшки з паром, лепсько прикрашених у вікторіанському стилі, — а всередині палуби та рівні для пасажирів різного класу, оксамитові бари, добре укомплектовані камбузи, молодий доктор Маледетто, якого дуже вподобали дами, елегантне меню, в якому є все: від «Mille-Feuilles à la Fondue de la Cervelle» до «La Surprise du Vesuve[360]», кімнати для відпочинку обладнані всілякими стереоптиконами і бібліотекою слайдів, дубові туалети начищені до темно-червоного, на панелях різьблені вручну обличчя русалок, акантовий декор, полуднево-садові сюжети, щоб нагадувати клієнтові про рідну домівку, коли він потребує цього найбільше, гарячі нутрощі розташовані високо над карколомним шумовинням кристалів льоду та снігу, яке можна спостерігати з оглядової палуби, плинуть білі пласкі краєвиди, рухомі снігові поля Азії під небом з металу значно низькопробнішого, ніж той, на який ми зібралися подивитись…

Чу П’ян також бачить, як вони приходять, витріщаються і йдуть. Вони — силуети у мареві, вони його розважають. Вони з опію, без нього ніколи не приходять. Тут він намагається не курити гашиш, ну, хіба з увічливості. Такий грудкуватий, загуслий туркестанський фантасмагорик добрий для росіянина, киргиза — та на будь-який варварський смак, але Чу хочеться тільки макових сліз. Видіння ліпші, не настільки геометричні, не настільки схильні до перетворення — повітря, неба — на перські килими. Чу воліє бачити події, мандрівки, комедії. Дізнатися про подібний апетит Чичеріна, цього приземкуватого темноокого емісара з Москви, новоприбулого радянського службовця — цілком достатньо, аби перечепитися через швабру, щоб мильна вода зашипіла підлогою, а відро гонгом гримнуло від подиву. Від захвату!

Незабаром ці злочинні елементи потайки зустрічаються на краю містечка — скандал місцевого значення. Звідкілясь з-під брудного лахміття і ганчір’я, що теліпається на нездоровому жовтому тілі, Чу виймає відразливу і смердючу чорну грудку, загорнуту в шматок Enbekši Qazaq[361] за 17 серпня минулого року. Чичерін дістає люльку — оскільки він із Заходу, то відповідає за технічний бік справи — обсмалену паскудну приспособу з розводами жовтого й червоного на п’юторі[362], не нову, куплену за жменю мідяків у бухарському Кварталі прокажених, так, на той час уже добряче вживану. Бравий капітан Чичерін. Два опійні маніяки присідають навпочіпки під залишками муру, розваленого і потовченого останнім землетрусом. Повз них проїжджають випадкові вершники, хтось їх помічає, хтось не помічає, але всі мовчать. У небі над головою юрмляться зірки, до самого осердя країни вітер жене трави, хвилі перетікають повільно, наче вівці. Вітерець легенький, відносить останній дим дня, запахи стад і жасмину, застояної води, осілої пилюги… вітерець, якого Чичерін ніколи так і не згадає. Так само не пов’язує він вогку мішанину сорока алкалоїдів з гранчастими, відшліфованими і вкритими фольгою молекулами, які одну за одною колись показував йому торговець Вімпе, розповідаючи їхні історії…

— Онейрин і метонейрин. Про ці варіації позаторік повідомляв Ласло Джемф в ACS Journal[363]. Джемфа знову здали в оренду — цього разу як хіміка — американцям, їхня Національна науково-дослідницька рада започаткувала широку програму з дослідження молекули морфію та її можливостей — Десятирічний План, що збігся, як не дивно, з класичним дослідженням макромолекул Карозерса з «DuPont», Великого Синтезиста. Зв’язок? Безперечно, є такий, але ми про нього не говоримо. ННДР щодня синтезує нові молекули, здебільшого з фрагментів молекули морфію. «DuPont» збирає групи на зразок амідів у довгі ланцюжки. Обидві програми, здається, доповнюють одна одну, правда? Американське зло модульного повторення у поєднанні з тим, що, мабуть, і є нашою головною метою в дослідженні: знайти речовину, здатну погамувати сильний біль і не викликати звикання.

— Результати наразі не вселяють великої надії. Схоже, ми наразилися на дилему, закон Природи, щось дуже схоже на ситуацію Гейзенберґа. Існує якийсь майже цілковитий паралелізм між аналгезією та звиканням. Що більше болю вона забирає, то більше ми її хочемо. Скидається на те, що одного без іншого нам не отримати, як фізику-ядернику не визначити положення частинки без невизначеності щодо її швидкості…

— І я міг би вам таке сказати. Але навіщо…

— Навіщо? Любий мій капітане. Навіщо?

— Гроші, Вімпе. Аби викинути гроші на смітник заради безнадійного пошуку…

Дуже чоловічий доторк до його погона. Середньовічна усмішка, сповнена Weltschmerz[364].

— Взаємовигідний обмін, Чичеріне, — шепоче торговець. — Питання рівноваги пріоритетів. Дослідникам не треба платити багато, тому навіть «IG» може дозволити собі без надії сподіватися… Лишень подумайте, що означає віднайти такий засіб — раціональне звільнення від болю без додаткової ціни за звикання. Без додаткової вартості — аякже, у вченні Маркса та Енгельса все ж таки щось є, — заспокоює клієнта. — Попит на «звикання» не має нічого спільного з болем, зі справжніми економічними потребами, не має стосунку до виробництва чи праці… і таких невідомих нам потрібно менше, а не більше… Справжній біль ми вміємо виробляти. Передусім, війни… заводські верстати, аварії на промисловості, отруйні домішки в їжі, воді, ба навіть у повітрі — всі ці величини безпосередньо пов’язані з економікою, ми їх знаємо і здатні контролювати. Але «звикання»? Що нам про нього відомо? Туман і примари. Навіть двом експертам нізащо не домовитися щодо визначення цього поняття. «Змушування»? А кого не змушують? «Сприйнятливість»? «Залежність»? А що це таке? Все, що ми маємо, це тисячі академічних теорій. Раціональна економіка не залежить від психологічних примх. Ми не могли планувати…

Що ж то за недобре передчуття затріпотіло у правому коліні Чичеріна? Яке воно — пряме перетворення болю на золото?

— Ви насправді такий негідник чи прикидаєтеся? Дійсно торгуєте болем?

— Болем торгують лікарі, але чомусь нікому навіть на думку не спадає дорікнути їм за це шляхетне покликання. Щойно Verbindungsmann торкнеться рукою замка чемоданчика зі зразками, як усі ви з криками вшиваєтесь, але серед нас ви не знайдете наркоманів. У медицині ж їх повно, а ми, торговці, віримо в істинний біль, в істинне звільнення — ми лицарі на службі в цього Ідеалу. У нас на ринку все має бути достеменним, в іншому разі мій роботодавець — і наш невеличкий хімічний картель, що є моделлю для самої структури націй, — заблукає в ілюзіях і мареві й одного чудового дня зникне у хаосі. І ваш роботодавець також.

— Мій «роботодавець» — Радянська держава.

— Так? — Вімпе сказав «є моделлю», а не «буде». Дивно, що вони так далеко зайшли у своїй розмові, якщо взагалі кудись зайшли, маючи настільки різні переконання. Однак Вімпе значно цинічніший і міг би визнати більше правди, перш ніж стане незручно. Можливо, його терпіння щодо Чичерінової червоноармійської версії економіки справді велике, бо розійшлися вони як друзі. Вімпе перевели до Сполучених Штатів («Chemnyco», Нью-Йорк) невдовзі після того, як Гітлер став канцлером, і, за гарнізонними чутками, зв’язок Чичеріна з ним перервався назавжди.

Але все це лише чутки, і покладатися на їхню хронологію не варто — одразу виявляються суперечності. Перебути зиму найліпше в Середній Азії, якщо тільки ви не Чичерін. А якщо ви таки Чичерін, що ж, тоді ви потрапляєте у делікатне становище. Хіба ні? — адже доведеться перебувати зиму з параноїдальними підозрами щодо того, чому ви тут взагалі опинилися…

Через Енціана, через триклятого Енціана. Чичерін ходив у Красный Архив, гортав документи, щоденники і журнали епічного, хоча й приреченого на невдачу переходу адмірала Рождественського, деякі й по двадцяти роках лишаються засекреченими. І тепер він знає. А якщо все це є в архіві, то й Вони також знають. Звабливих панянок і німецьких торговців наркотою цілком достатньо, щоб вислати чоловіка на схід у будь-який період історії, але Вони не будуть Самими Собою, не будуть там, де Вони є, якщо в їхніх уявленнях про покарання не буде бодай трохи від Данте. Звичайної помсти, може, і вистачило б для воєнного часу, але міжвоєнна політика потребує симетрії й елегантного погляду на справедливість аж до виряджання її — дещо на декадентський манір — у машкару милосердя. Це складніше за масову страту, важче, та й задоволення менше, але по всій Європі, можливо, по всьому світу, відбуваються приготування, яких Чичеріну не видно, і їм у міжвоєнний період заважати не можна…

Складається враження, що в грудні 1904 року адмірал Рождественський, командувач флотилії з сорока двох російських бойових кораблів, на всіх парах зайшов у порт Людеріцбухт, що на південному заході Африки. Розпал Російсько-японської війни, Рождественський прямував у Тихий океан на допомогу іншій російській флотилії, на багато місяців закритій японцями в Порт-Артурі. З Балтики навколо Європи й Африки, а відтак через увесь Індійський океан на північ уздовж краю азійського узбережжя — це стане одним з найбільш вражаючих морських переходів в історії: сім місяців і 18 000 миль шляху до того дня на самому початку літа у водах між Японією та Кореєю, коли адмірал Тоґо вигулькнув із засідки біля острова Цусіма і до настання ночі подав Рождественському його дупу на таці. До Владивостока дійшло тільки чотири російські кораблі, а решту підступний япошка потопив.

Батько Чичеріна служив каноніром на флагманському кораблі «Суворов». Флотилія стояла у Людеріцбухті тиждень, намагаючись запастися вугіллям. Невелику переповнену гавань шмагали шторми, «Суворов» безперестанку бився об судна-вуглярі, здирав обшивку з корпусу, пошкодивши не одну свою 12-фунтову гармату. Налітали шквали, липкий вугільний порох вихорився й осідав геть на все: на людей і на сталь. Моряки працювали цілодобово, вночі з прожекторами на палубі, носили мішки з вугіллям, майже осліплі від яскравого світла, працювали лопатами, пітніли, кашляли, бурчали. Дехто божеволів, кілька спробували накласти на себе руки. Старший Чичерін після двох таких діб пішов у самоволку і не повертався, аж поки все не скінчилося. Знайшов дівчину гереро, що втратила чоловіка під час повстання проти німців. Коли сходив на берег, такого не планував і навіть не мріяв. А що йому було відомо про Африку? У Санкт-Петербурзі він мав дружину й малюка, який щойно навчився перевертатися, і донедавна Кронштадт був найдальшим містом, куди ходив старший Чичерін. Йому хотілося відпочити від робочих вахт, взагалі від самого вигляду… від того, що збиралися йому повідомити чорно-біле вугілля і дугове світло… жодних барв, навколо нереальність — але знайома нереальність, вона застерігає: Все Це Інсценізація, аби Подивитися, Як Я Вчиню, Тому Не Можна Робити Жодного Неприпустимого Кроку… в останній день свого життя, коли на нього зі свистом полетить японське залізо з кораблів настільки далеких у мареві, що й не розгледиш, він подумає про обвуглені обличчя тих, кого вважав знайомими, про людей, що перетворюються на вугілля, прадавнє вугілля, яке мерехтіло кожним своїм кристалом у захриплому потріскуванні «свічок Яблочкова», кожна лусочка — точне влучання… змова вуглецю, хоча «вуглецем» старший Чичерін його ніколи не називав, то була сила, якої він уник, відчуття надто безглуздої влади, що тече не в той бік… у ній він відчував запах Смерті. Тому дочекався, поки корабельний старшина відвернеться припалити цигарку, і пішов собі геть — всі вони були надто чорними, штучно чорними, щоб одразу помітити, що хтось ушився, — і на березі знайшов правдиву чорноту серйозної дівчини-гереро, яка здалася йому живильним ковтком свіжого повітря після довгого ув’язнення, і він залишився з нею на краю плаского сумного містечка біля залізниці в однокімнатній хатині з тонкого гілля, пакувальних ящиків, осоки і твані. Відгонило дощем, потяги кричали й пахкали, чоловік і жінка вилежувались у постелі й пили «карі» — його вигонили з картоплі, гороху і цукру, а мовою гереро це слово означає «напій смерті». Наближалося Різдво, і він дав їй медаль, якою був нагороджений під час гарматних стрільб колись давно, ще на Балтиці. На той час вони вже знали, як одне одного звати, вивчили кілька слів мовою одне одного — боюся, щасливий, спати, любов… започаткували нову мову, своєрідний суржик, яким у всьому світі хіба самі лиш вони і говорили.

Але він повернувся. Його доля — Балтійський флот, і цього ані він, ані його дівчина не піддавали сумніву. Шторм пошумів далі, море вкрилося туманом. Чичерін на всіх парах пішов геть, знову запертий у темному смердючому відсіку нижче ватерлінії «Суворова», пив на Різдво горілку і розповідав брéхні про те, як провів час там, де нема хитавиці, ген на краю сухого вельду, з чимсь теплішим і м’якішим навколо свого члена, ніж власний самотній кулак. Про неї він розповідав уже як про хтиву тубільну дівулю. Моряцька оповідка, стара як світ. Розповідаючи, він переставав бути Чичеріним, ставав безликим натовпом, пропащим, але не безталанним, а тим часом дівчина, можливо, стояла десь на мисі, дивлячись, як сірі, одягнені в броню кораблі розчиняються в імлі Південної Атлантики, але навіть якщо ви сподіваєтеся на кілька тактів з «Мадам Баттерфляй», вона, скоріш за все, пішла щось циганити або лягла спати. Їй буде нелегко, бо від Чичеріна вона носила під серцем дитя, що народиться за кілька місяців по тому, як на вечір 27 травня канонір піде на дно неподалік від крутих скель і зелених лісів Цусіми.

Німці зареєстрували народження і батькове ім’я (за моряцьким звичаєм, він записав для неї своє ім’я — так, він дав своє ім’я) у центральній реєстраційній установі у Віндгуку. Незабаром на маму й дитину видали подорожній документ для повернення до села її племені. У перепису населення, проведеному колоніальними властями задля встановлення кількості вбитих ними тубільців, одразу по тому, як бушмени повернули Енціана до села, зазначалося, що його мама померла, але її ім’я в документах збереглося. Видана Енціанові у грудні 1926 року віза для в’їзду до Німеччини й опісля клопотання про надання німецького громадянства також зберігаються в берлінському архіві.

Немало довелося попоходити Чичеріну, щоб зібрати всі ці папери. Спершу він знайшов кілька згадок у документах Адміралтейства. За часів Феодори Олександрівни, отої, що в лайковій білизні, доступ Чичерін мав трохи ліпший, ніж тепер. До того ж уже набрав чинності Рапальський договір, тому в Берліні повідкривали безліч ходів. Той дивний папірець… якоїсь миті нудотного самозвеличення йому стає цілком зрозуміло, яким чином убитому єврею-однофамільцю вдалося влаштувати настільки продуманий театр у Рапалло, і лишень з єдиною реальною метою — повідомити Вацлаву Чичеріну про існування Енціана… життя у гарнізоні на сході, як і певні наркотики, роблять такі речі дивовижно очевидними…

Але, на жаль, ця одержимість, схоже, стала його погибеллю. Досьє, яке Чичерін збирав на Енціана (йому навіть випала нагода ознайомитися з інформацією, якою володіла радянська розвідка про тодішнього лейтенанта Вайссмана, Südwest і його тамтешні політичні пригоди), скопіював якийсь запеклий апаратчик і підшив у досьє самого Чичеріна, і так сталося, що місяць чи два по тому хтось настільки ж анонімний виписав Чичеріну путівку до Баку, і він понуро вирушив на перше пленарне засідання ВЦК НТА (Всесоюзного центрального комітету Нового Тюркського Алфавіту), де його одразу ввели до складу Комітету з питань звука .

подібний до [g] — дзвінкий, увулярний, вибуховий, і Чичеріну годі розпізнати різницю між ним і звичайним [g] — він лишень з’ясував, що всі Призначення на Дивні Літери зарезервовані для таких нездар, як він сам. Шацьк, горезвісний ленінградський назальний фетишист, який приходить на партійні з’їзди із чорною атласною хустинкою, тільки уявіть, і не раз таки не втримувався, витягував руку і буквально гладив носи могутніх посадовців, він також засланий сюди, в Комітет з питань звука θ, де постійно забуває, що θ у НТА — це , а не російське [f], тож гальмує процес і сіє замішання на кожному робочому засіданні. Здебільшого він воює за переведення до Комітету з питань звука : «Або, по суті, — підсувається ближче, важко дихає, — тут підійде звичайний [n] або навіть [m]…» Імпульсивний і неврівноважений жартун Раднічний клеїв дурня в Комітеті з питань звука , нейтрального голосного, щось на зразок млявого «ех», і узявся втілювати прожект, здатний зародитися хіба що в голові людини з манією величі, щодо заміни всіх голосних у Центральній Азії — а навіщо спинятися на цьому, чому б не замінити ще кілька приголосних на оці нейтральні «ехи»… що аж ніяк не дивно, якщо взяти до уваги його послужний список самозванця і майстра фальшивих резолюцій, а також блискучу, хоча й приречену на невдачу, змову — зацідити Сталіну в пику виноградним тортом, у якій він брав участь лишень такою мірою, щоб потрапити до Баку, а не кудись у значно менш приємне місце.

Звісно, Чичерін тягнеться до товариства безнадійних. Невдовзі, якщо не бере участі у черговій комбінації Раднічного з проникнення на нафтове родовище, щоб перелицювати бурову вишку на велетенський пеніс, Чичерін вештається арабськими кварталами міста у компанії сумнозвісного українського шанувальника гашишу Багногоркова із Комітету з питань щілинного [k] (звичайний [k] тут позначається [q], а [с] вимовляється з чоканням), чекає на продавця наркоти або відбиває наїзди Шацька. Чичеріну спадає на думку, що насправді його запроторили до палати військової божевільні у Москві, а пленарні засідання — просто галюцинації. Тут ніхто з розумом не дружить.

Найбільше мороки він має через боротьбу за владу з Ігорем Блобадяном, представником партії у престижному Комітеті з питань звука [g], Блобадян фанатично хоче забрати у Комісії Чичеріна всі звуки і замінити їх на [g], використавши запозичені слова як проміжну ланку. У залитому сонцем задушливому буфеті ці двоє глузують одне з одного над тарілками із запіканкою та грузинським фруктовим супом.

Виникає криза щодо того, який із [g] використовувати у слові «стеноґрафія», навколо цього слова палають неабиякі пристрасті. Одного ранку Чичерін бачить, що з конференц-зали чомусь позникали всі олівці. Щоб помститися, Чичерін з Раднічним наступної ночі йдуть до конференц-зали комітету Блобадяна з пилкою по металу, напилками та горíлками і реформують увесь алфавіт на його друкарській машинці. Вранці весело, Блобадян бігає колами і дуже довго й голосно верещить. Чичерін на засіданні, збори закликають до порядку, ХРУСЬ! — і два десятки мовознавців та бюрократів гепаються на сраку, відлунює щонайменше дві хвилини. Чичерін, усе ще сидячи, помічає, що ніжки всіх стільців навколо столу підпиляні, потім прикріплені за допомогою воску і знову полаковані. Таки-так, працювали професіонали. А раптом Раднічний подвійний агент? Час добродушних жартів відходить у минуле, далі Чичеріну працювати самому. Ретельно, при світлі ламп, коли маніпуляції з літерами радше сприятимуть іншим видам просвітлення, Чичерін транслітерує вступну суру святого Корану згідно з НТА, а тоді влаштовує все так, щоб її за підписом Ігоря Блобадяна роздали на засіданні арабістів.

Це неабияка заявка на халепу, та ще й чималу. Арабісти — справжні психи, вони палко лобіюють Новий Тюркський Алфавіт на основі арабських літер. У коридорах виникає шарпанина з непримиренними кириличниками, шепочуться про бойкот будь-яких латинських алфавітів у всьому ісламському світі. (Насправді, нікому той кириличний НТА не подобається, це скелети царизму у радянській шафі. У Середній Азії наразі великий тубільний опір усьому, що передбачає русифікацію, дійшло і до друкованої мови. Заперечення щодо арабського алфавіту ґрунтувалися на відсутності знаків голосних і чіткого співвідношення між звуками та символами, тому, через недосяжність ідеалу, лишалася латиниця. Проте арабісти не здаються, пропонують реформовані арабські літери — здебільшого беручи за основу модель, ухвалену в Бухарі 1923 року й успішно використану узбеками. Палатальні та велярні голосні розмовної казахської мови можна обійти шляхом використання діакритичних знаків.) Окрім усього іншого, обговорення йде під клерикальним кутом зору: використання неарабського алфавіту вважається гріхом супроти Бога, більшість тюркомовних народів, зрештою, є мусульманами, й арабська в’язь — це письмо ісламу, це письмо, яким слово Аллаха зійшло у Ніч Могутності, письмо Корану…

Отакої! А чи взагалі Чичерін усвідомлює, на що він важить своєю фальшивкою? Це навіть більше за блюзнірство, це буквально запрошення до релігійної війни. Відповідно, за Блобадяном усім Чорним містом женеться верескливий натовп арабістів, вони вимахують ятаганами і моторошно клацають зубами. Нафтові вишки, кістяки у пітьмі, стоять на варті, зі схованок вилазять подивися на все це горбані, прокажені, гебефреники й ампутанти — порозлягалися на іржавих закрайках нафтодобувного обладнання, всезагальне небо всіялося мозаїкою первісних кольорів. Вони займають комірчини, засіки й закутки адміністративної порожнини, залишеної після Революції, коли представників «Dutch Shell» попросили покинути місто й усі англійські та шведські інженери подалися додому. У Баку тепер період затишшя, скорочення витрат. Усі нафтові гроші, викачані з цих родовищ Нобелями, пішли на Нобелівські премії. Нові свердловини бурять уже в інших місцях — між Волгою й Уралом. Настав час для ретроспекції, рафінування виснаженої нещодавньої історії, сірководневої і чорної, з інших шарів помислів Землі…

— Сюдою, Блобадян, скоріш. — Арабісти наздоганяють, улюлюкають пронизливо, безжально серед червоно-помаранчевих зірок над стійбищем бурових вишок.

[360] «Наполеон з фондю з мозку», «Сюрприз Везувію» (фр.) (прим. пер.).

[361] «Трудовий казах» (казах.) (прим. пер.).

[362] Сплав на основі олова, відомий також як британський сплав, або ж метал.

[363] Американське хімічне товариство (прим. пер.).

[364] Світова скорбота (нім.) (прим. пер.).