Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чичерін сягне Киргизького Світла, але не власного народження. Він не акин, і його серце ніколи не було готове. Побачить Його він на світанку, тоді проведе дванадцять годин горілиць у пустелі, на кілометровій глибині під спиною лежить у задушливому камінному сні доісторичне місто, більше за Вавилон, а тінь височезної скелі, що сходилася на верхівці гострим наконечником, танцює із заходу на схід, за Чичеріним доглядає Джакип Кулан, дбайливий, немов дитя біля ляльки, на шиях коней обох висихають мережива піни. Але одного чудового дня так само, як гори, і як молодих жінок-вигнанок у їхній закоханості й невинності, як вранішні землетруси і гонихмарні вітри, як чистки, як війну, як мільйони і мільйони душ, що йшли за ним, він не зможе Його пригадати.

Але у Зоні, заховавшись у глибині літа, чекає Ракета. І притягне його так само…

Минулого тижня десь у Британському секторі Слотроп — дурень дурнем — напився води з декоративного ставочка у Тиргартені і, відповідно, заслаб, хоча будь-який берлінець у ці дні знає, що воду перед питтям слід прокип’ятити. Інша річ, що замість чаю можуть заварити мало не будь-що, наприклад, цибулини тюльпанів, і це не надто корисно — ходять чутки, що осердя тюльпана — смертельна отрута. Але все одно заварюють. Колись Слотроп, або ж Ракетмен, як знатимуть його незабаром, гадав, що зуміє застерегти від подібних речей, хотів ощасливити місцевих американською просвітою, але втратив надію, намагаючись пробитися крізь завісу європейської скорботи: він здирав шар за шаром, але під ним завжди виявлявся ще один, непроникний…

І ось він сидить під літньою зеленню дерев, серед квітів, чимало з них лежать на землі або ж розтоптані і пошматовані, дрібна пилюка зі стежок для кінних прогулянок здіймається у сонячних променях сама собою — привиди коней і досі ранками гарцюють у мирному парку. Всю ніч Слотроп не спав, його страшенно мучить спрага, тож він лягає на живіт і хлебче воду — старий безпритульний вершник на водопої… Телепень. Блювота, судоми, бігунка — та хто він такий, щоб проповідувати про тюльпанові цибулини? Слотропу вдається доповзти до порожнього погреба через дорогу від зруйнованої церкви, він згортається калачиком і проводить наступні дні у гарячці, тремтінні, випорскуванні пекучого, як кислота, рідкого лайна — розгублений, наодинці з владним кулаком негідника-фашиста, що викручує йому тельбухи, ja — бутеш тепер срати, ja? Йой, бодай би ще хоч одненький раз побачити Беркшир. Мамочко, матусю! Війні гаплик, то чого ж мені не можна повернутися додому? Наллін, жовтець «Золотої зірки» осяває відблиском її підборіддя, вона силувано усміхається і не відповідає…

Жахіття. Уночі вчуваються «роллс-ройси» і гупання чобіт — по нього прийшли. На вулиці жінки у хустках мляво копають рови для чорної водогінної труби, що лежить поруч на узбіччі. Вони балакають цілими днями, зміна за зміною, аж до вечора. У підвал, де лежить Слотроп, сонячне світло заглядає на пів години — перед тим, як понести скупі калюжі тепла далі — вибачай, вже мушу йти, треба дотримуватися графіка, побачимося завтра, як не задощить, хе-хе…

Якось Слотроп прокидається і чує, що вулицею марширує американський робочий загін, ритм задає негритянський голос: аць-два, аць-два, аць-два, Право-руч, A-два… а за інтонацією гейби німецька народна пісенька з підплигуванням угору гамою на складі «руч» — Слотроп уявляє виразний мах рукою і посмикування голови ліворуч, він карбує крок — як навчали у таборі… навіть бачить його усмішку. На якусь хвильку на думку спадає, що було б добре вибігти на вулицю і попрохати забрати його назад, клопотатися про надання політичного притулку в Америці, однак він заслабкий. Слабкість у животі, у серці, він лежить і слухає, як стихає тупотіння і голоси, згасає звук рідної країни… Тьмяніє, як привиди «істинних американців», а стародавніх «переміщених осіб» безслідно відносить по дорогах його пам’яті, вони гуртуються на дахах товарняків забуття, наплічники та кишені вбогих утікачів напхані трактатами, яких ніхто не читатиме, шукають іншого господаря і вже давно махнули рукою на Ракетмена. Десь між печією в голові та печією у гепі, якщо тільки ці печії можна для зручності розділити і прилаштувати до вже ледь чутного ритмічного кроку, він продумує фантазію, у якій Енціан, африканець, знову його відшуковує — і пропонує вихід.

Здається, наче вони й справді зустрілися знову — біля порослої очеретом драговини десь на південь від столиці. Неголений, спітнілий, смердючий Ракетмен безперестанку вештається передмістями серед своїх людей: сонце в імлі, а гниле болото смердить ще гірш за Слотропа. Останні кілька діб він спав лишень дві-три години. Наштовхується на Шварцкомандо, ті саме метушаться, виловлюючи уламки ракети. Небом курсують бойові порядки темних птахів. Африканці мають дуже партизанський вигляд: то тут, то там — шмаття старих вермахтівських і SSівських одностроїв, цивільне дрантя, і єдиний спільний знак — його носять на заповітному місці — сталева пластинка, розфарбована червоним, білим і синім, отака:

Зроблений на основі відзнаки німецьких вояків у Південно-Західній Африці, коли 1904 року вони висадилися придушувати повстання гереро, її приколювали до крисів м’якого капелюха. Для зони гереро, здогадується Слотроп, це стало чимось дуже глибоким, а може, навіть і містичним. Хоча він і розрізняє літери… Klar, Entlüftung, Zündung, Vorstufe, Hauptstufe[365], себто п’ять положень пускового перемикача у вагоні керування А-4, але Енціанові того не показує.

Вони сидять на схилі пагорба, жують хліб з ковбасою, туди-сюди гасає міська дітлашня. Хтось напнув військовий намет, хтось прицупив пиво у кегах. Поспіхом зібраний оркестр — дюжина духових у поношених золотаво-червоних одностроях з китицями — грає мелодії з «Майстерзінґера». У повітрі пливе їдкий дим, хори п’яниць віддалік час від часу то регочуть, то щось виспівують. Вознесіння Ракети для цієї країни — нове свято. Невдовзі до народної свідомості дійде, наскільки близько день народження Вернера фон Брауна до весняного рівнодення, і той самий німецький порив, що колись катав містечками клумби на візках і влаштовував потішні битви юної Весни та смертельно старої Зими, зводитиме квіткові вежі на галявинах і луках, а юний ерзацнауковець бігатиме колами зі старою Гравітацією або іншим подібним блазнем на втіху дітям і під їхній сміх…

Шварцкомандо вовтузяться по коліно в болоті, на цю мить цілковито поглинуті рятувальною операцією. А-4, яку вони от-от дістануть, застосували в останній відчайдушній битві за Берлін — невдалий запуск, боєголовка не вибухнула. Навколо її могили збивають зміцнені підпірками дошки, відрами та дерев’яними барилами вичерпують твань і передають ланцюжком, а тоді виливають на березі, де складено гвинтівки та наплічники.

— Марві не помилився, вас так і не роззброїли.

— Не знали, де нас шукати, не чекали нас. Навіть і тепер у Парижі деякі серйозні сили не вірять у наше існування. Та мені й самому якось не віриться.

— А це ж як?

— Мені здається, ніби ми тут статистично. Ну, як оцей камінь на сто відсотків певний, що він тут є, і всі про це знають. А наші шанси бути саме тут і саме тепер хіба трохи більші: найменший зсув імовірності, і нас нема — хляп! — і по всьому.

— Дивна розмова, оберсте.

— Аж ніяк, якщо ви побували там, де ми. Сорок років тому на Südwest нас мало не винищили до ноги. Без будь-яких причин. Розумієте? Геть ні за що! Нас не втішала навіть Теорія про Волю Божу. То були німці з іменами і послужними списками, люди в синіх мундирах, вони вбивали невміло і не без докорів сумління. Їм наказали шукати і знищувати. Щодня. І так два роки. Накази віддавала людина, педантичний різник на прізвище фон Трота. Палець милосердя ніколи не торкався шальки його терезів.

— Є слово, яке вимовляємо лише пошепки, своєрідна мантра на ті випадки життя, коли насувається лихо. Mba-kayere. І вам може стати в пригоді. Mba-kayere. Означає «мене обійшло». Для тих із нас, хто вцілів після фон Трота, це також означає, що ми навчилися відсторонюватися від нашої історії й спостерігати за нею, відчуваючи зовсім небагато. Трохи шизоїдно. Відчуття статистики нашого буття. Одна з причин, чому ми так зблизилися з Ракетою, на мій погляд, полягала в усвідомленні того, наскільки випадковим, як і ми самі, може бути «Агрегат 4» — наскільки він залежить від дрібниць… від пилюки у таймері, що розриває електричний контакт… від тоненького шару, що його навіть не побачиш, коли жир від доторку пальця залишається на клапані подачі рідкого кисню, який спалахує, щойно туди потрапить, а тоді все вибухає — я і таке бачив… дощ намочує прокладки сервомоторів або затікає у перемикач: корозія, коротке замикання, сигнал заземляється, передчасний Бреншлюс, і те, що жило, знову стає «Агрегатом», Агрегатом з різних частин і мертвої матерії, нема вже того, що може рухатися, як і того, що має Долю визначеної форми — досить грати бровами, Скаффлінґ, я тут, може, хіба трохи примітивізувався, от і все. Побудьте в Зоні, скільки я, і теж згадаєте про Долю.

З драговини лунає крик. Вгору здіймаються птахи, круглі й чорні, крупинки перцю грубого помелу в буябесовому[366] небі. Дітлашня ковзає по траві і зупиняється, а духовий оркестр затихає посеред такту. Енціан зривається на ноги і мчить униз, туди, де вже збираються всі решта.

— Was ist los, meinen Sumpfmenschen[367]? — Вони з реготом набирають повні жмені жабуриння і шпурляють ним у свого Нґарореру, а той пригинається, відхиляється, собі набирає твані й заходиться кидати у відповідь. Німці на березі лишень шанобливо кліпають очима, нажахані таким ігноруванням дисципліни.

Внизу у дощатій загорожі вже стирчать з болота два замаюсені тримери, між ними дванадцять футів багна. Енціан весь заляпаний, з нього дзюрчить, сяйво білих зубів випереджає його на кілька метрів, він перестрибує через дощате укріплення в яму, хапає лопату. Настала майже урочиста мить: Андреас і Крістіан зайшли з боків і допомагають йому очищати і копати, аж поки не стає видно десь із фут стабілізатора. Розбирають Номер. Нґарореру сідає навпочіпки і зчищає баговиння, оголюючи частину скісної риски, білі 2 і 7.

— Outase. — Похмурі обличчя.

Слотроп про дещо здогадується.

— Очікували Fünffachnullpunkt, — незабаром озвучує свою здогадку Енціанові, — п’ять нулів, так? Хааа-ааа! — Але ж так, але ж так…

Підносить руки:

— Це божевілля. Мені щось підказує — нема такого.

— Нульова ймовірність?

— Гадаю, все залежить від кількості шукачів. Ваші люди його шукають?

— Не знаю. Я й сам випадково почув. І не маю ніяких людей.

— Щварцґерет, Шварцкомандо. Скаффлінґ, припустімо, що десь є алфавітний список, чийсь список, розвіддані якоїсь спецслужби. У якійсь країні, не має значення, у якій саме. Але також припустімо, що в тому списку значаться дві назви: «Чорний пристрій» і «Чорна команда» — вони поруч. От і все, алфавітний збіг. Нам не треба бути реальними, і йому не треба, адже так?

[365] Готовність, продувка, запалювання, перший ступінь, робочий ступінь (нім.) (прим. пер.).

[366] Буябес — юшка по-марсельському.

[367] Що сталося, болотяники? (нім.) (прим. пер.).