Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вітер спроваджує їх далі на північний схід.

— Південна Франція, — згадує Слотроп. — Авжеж. Ось і я там здолав швидкість звуку…

Зона повниться літом: за уламками стін душі віднаходять спокій, швидко засинають, згорнувшись калачиком у вирвах від снарядів, злягаються під трубами водогону, задерши сірі сорочки, безтямно марять серед полів — їжею, забуттям, інакшою історією…

Тиша — притулок звуку, як відступ прибою перед хвилею припливу: звук спливає схилами акустичних проходів, щоб в іншому місці зібратися великим шумовим сплеском. Корови — величезні поплямовані чорно-білим незграби, нині запряжені для оранки — німецькі ж бо коні у Зоні майже вимерли, — з незворушними мордами пруться просто на засіяні ще взимку мінні поля. Страхітливі вибухи гримлять по всіх угіддях, роги, шкури та яловичий фарш зливою падають на околиці, а погнуті дзвіночки тихенько лежать у конюшині. Коням стало б розуму не наражатися на таку небезпеку, але німці розтринькали своїх коней, розпорошили породу, загнали їх далі нікуди — у сталеві огроми, у ревматичні драговини, у непокриті зимові холоди нещодавніх Фронтів. Деякі, можливо, знайшли порятунок у росіян, яким ще потрібні коні — їх часто чути вечорами. Багаття видно за багато миль з-за букових лісосмуг крізь серпанок північного літа — він майже сухий і надає язикам полум’я гостроти леза, — коли десяток акордеонів і гармошок звучать одночасно розхитаними акордами з язичковим дзвоном, а пісні переповнені всіляких жалібних -ствій і -зних, дівочі голоси лунають найчистіше. Коні іржуть і тупцяють шелесткою травою, чоловіки та жінки дуже добрі, винахідливі, вперті — найвеселіші серед вцілілих у Зоні.

По всій цій тріпотливій плоті туди й сюди никає божевільний стерв’ятник Чичерін — металічніший за будь-що інше. Коли він говорить, підморгують сталеві зуби, під шевелюрою — срібна пластинка. Золоте дротяне плетиво тривимірним татуюванням стягує потрощені хрящі та кістки у правому колінному суглобі, завжди відчутне, ручної роботи печатка болю, його найшляхетніша бойова нагорода, бо невидима, і лишень він її відчуває. Чотиригодинна операція, та ще й у темряві. Східний фронт: ніяких тобі антибактеріальних препаратів, жодної анестезії. Звичайно ж, він цим пишається.

Він прийшов сюди — із накульгуванням, незмінним, як золото, — з холоду, з низин, із таємниці. Офіційно він підпорядковується ЦАГІ, себто Центральному аерогідродинамічному інституту в Москві. До його обов’язків серед іншого входить і технічна розвідка, але справжня його місія в Зоні має приватний характер з поволокою одержимості і не відповідає, як йому вже неодноразово зауважувало керівництво, суспільним інтересам. Чичерін усвідомлює, що в буквальному сенсі все це не так і далеко від правди, але не впевнений у мотивах тих, хто його застерігає. Хай би що вони казали, у ліквідації Енціана в них може бути свій інтерес, і з Чичеріним вони можуть розходитися хіба що в питанні строків і мотивів. Мотиви Чичеріна — не політичні. Державка, яку він будує в німецькому вакуумі, ґрунтується на непереборній потребі, і він цю потребу вже навіть не намагається зрозуміти, — на необхідності знищити Шварцкомандо і його легендарного зведеного брата Енціана. Чичерін — виходець з нігілістів, серед його пращурів донесхочу політично вмотивованих бомбометальників та успішних вбивць, проте він навіть не далекий родич того Чичеріна, що доклався з Вальтером Ратенау до підписання договору в Рапалло. Той меншовик, що потім зробився більшовиком, був далекоглядним, і в еміграції, і після повернення вірив у Державу, що всіх їх переживе, коли хтось прийде і займе його місце за столом так само, як він сів у крісло Троцького — сидільці приходять і відходять, а крісла залишаються… та нехай. Такою є Держава. Але знову ж таки, є і чичерінський різновид, смертна Держава, що не переживе певних людей. Він пов’язаний душевною любов’ю і тілесним страхом зі студентами, що загинули під колесами карет, з очима, у яких легко вгадуються безсонні ночі, з руками, одержимо простертими назустріч смерті від абсолютизму. Він заздрить їхній самотності, прагненню йти по життю одинаками, поза будь-якими межами, навіть поза військовими структурами, часто без будь-якої підтримки чи любові. Його власна мережа вірних фройляйн по всій Зоні — це компроміс: він знає, що в ній забагато затишку, хай навіть при непоганих розвідданих, але відчутна небезпека кохання, звиклості все одно для нього надто дріб’язкова, якщо зважити на те, що він має зробити.

Початок сталінських часів Чичерін зустрічав у далекому ведмежому закамарку — в Семиріччі[355]. Влітку в зелених оазах розпливчастим химерним сплетінням пітніли зрошувальні канали, взимку на підвіконнях шерегами вишиковувалися липкі чайні склянки, солдати грали у преферанс і виходили надвір хіба що справити нужду або постріляти зі щойно модернізованої гвинтівки Мосіна у здивованих вовків. То був край п’яної ностальгії за містами, мовчазних киргизьких вершників, нескінченного тремтіння землі… через землетруси ніхто не будував нічого вищого за один поверх, тож місто мало вигляд, як у вестерні: поруділа брудна вулиця, а обабіч грандіозні дво-і триповерхові фальшиві фасади.

Він приїхав у таку далечінь, щоб подарувати місцевим племенам алфавіт: тут було тільки усне мовлення, жест, дотик, навіть арабський шрифт не довелося витісняти. Чичерін працював під дахом тутешнього «лікнепу», відомого у Москві як «червоні юрти». З рівнин з’їжджалися молоді та старі киргизи, від них тхнуло кіньми, кумисом і трав’яним димом, вони заходили досередини і витріщалися на грифельні дошки з крейдяними карлючками. Церемонний латинський шрифт був незвичним навіть для російських кадрів — високої Галини у списаних армійських штанях і сірих козацьких сорочках… для Люби з хвилястим волоссям і м’яким обличчям, Галиної подружки… для Вацлава Чичеріна, політичної нишпорки… всі — хоча ніхто про це й не думав — представляли НТА (Новий тюркський алфавіт) у цілковито незнайомій країні.

Уранці після перекусу Чичерін зазвичай прошкував до червоної юрти повитріщатися на вчительку Галину, вона брала тим, що можна назвати жіночим зчепленням з його натурою… ну… часто, значить, він виходив надвір і бачив, як вранішнє небо сповнювалося блискавицями: поривчастими, несамовитими, страхітливими. Ледь чутно здригалася земля, здавалося, що настає кінець світу, хоча в Середній Азії таке трапляється часто. Одне по однім всеосяжне пульсування небес. Хмари, деякі з доволі виразним профілем, чорні й позублені, пливуть армадами до азійської Арктики понад незліченними десятинами трави, зелених і бурих стебел ведмежого вуха, що брижами стелилися ген-ген далеко у степ. Неймовірний вітер, а Чичерін стоїть на вулиці, просто неба, підтягує штани, кінчики вилог хляпають на грудях, проклинає Армію, Партію, Історію — все, що його сюди запроторило. Ніколи він не полюбить ані це небо, ані рівнину, ані народ цей, ані живність. І не озирнеться, ні, навіть у найдраглистіших закапелках своєї душі, навіть у голому Ленінграді, зустрівшись із неминучістю смерті власної та своїх товаришів, ніколи не плекатиме він спогадів про Семиріччя, ніколи не шукатиме там прихистку. Ні про відлуння музики, ні про подорожі влітку… ні про коня в степу у вечірніх сутінках…

А про Галину й поготів. Галину навіть «спогадом» важко назвати, вона більше скидалася на якусь алфавітну карлючку, на розбирання гвинтівки Мосіна у польових умовах — так, це все одно, що пам’ятати про необхідність притримувати спусковий гачок вказівним пальцем лівої руки у відтягнутому положенні, коли правою виймаєш затвор, набір взаємопов’язаних застережних заходів, частина життєвих процесів між трьох вигнанців — Галини/Люби/Чичеріна, під час яких виробляються зміни, своя маленька діалектика, аж поки все не закінчується, тому поза межами структури нема навіть що згадати…

Її очі ховаються у залізних тінях, очниці потемніли, наче від влучних ударів. Нижня щелепа маленька, квадратна, випнута, коли говорить, видно нижні зуби… майже ніколи не всміхається. Різкі контури обличчя окреслюють міцно спаяні кістки черепа. Її оточує аура крейдяної пилюки, господарського мила, поту, а в кутку кімнати, біля вікна, відчайдушна Люба, гарненька соколиця. Галина її навчала, лишень Люба з-поміж них літає, лишень вона знає про верстове пірнання, удар кігтями, кров, а її сухорлявій господині судилося лишатись унизу, в класі, затиснутою словами, завіяною кучугурами та морозяними візерунками білих слів.

За хмарами пульсує світло. Чичерін несе болото вулиці у Центр, Люба береться рум’янцем, догідливий різнороб-китаєць Чу П’ян кланяється до землі, один чи двійко ранніх учнів дивляться непроникними поглядами. Мандрівний «місцевий» учитель Джакип Кулан підводить очі від безладно розкиданих пастельних топографічних карт, чорних теодолітів, шнурівок, тракторних сальників, свічок запалювання, з’єднувальних тяг у солідолі, сталевих планшетів, патронів калібру 7,62 мм, крихт і недогризків лепëшек, аби попрохати сигарету, що уже вигулькнула у Чичеріна з кишені і дивиться просто на нього.

Вдячно всміхається. Про всяк випадок. У намірах Чичеріна він не певен, тим паче, у дружбі росіянина. Батька Джакипа Кулана вбили під час повстання 1916 року, той намагався втекти від загонів Куропаткіна через кордон, до Китаю — був серед приблизно ста втікачів, яких одного вечора перебили біля пересохлої річки, яку можна простежити на північ до самих витоків початку на вершині світу. Охоплені панічним страхом, російські поселенці оточили і вколошкали смаглявих біженців лопатами, вилами, старими рушницями — всім, що під руку трапилося. Звичайна справа у тогочасному Семиріччі, навіть на такій відстані від залізниці. Того страхітливого літа вони полювали на сартів, казахів, киргизів і дунганів, немов на якусь дичину. Вели щоденний підрахунок — змагання доволі добродушне, але не просто гра. Тисячі невгамовних тубільців знайшли свою смерть, їхні імена і навіть кількість утрачені назавжди. Відтінок шкіри, предмети одягу були підставою кинути до буцегарні, відлупцювати, а чи навіть убити. Навіть голоси, бо рівнинами поширювалися чутки про німецьких і турецьких агентів — не без допомоги Петрограда. Вважалося, що тубільне повстання — справа іноземців, міжнародна змова з метою відкрити новий фронт у війні. Ще трохи західної параної, що переконливо обґрунтовувалася європейською політичною рівновагою. Які могли бути казахські, киргизькі — Східні — інтереси? Хіба не щасливі національності? Хіба п’ятдесят років російського правління не принесли прогресу? збагачення?

Наразі за зволенням з Москви Джакип Кулан — син національного мученика. До влади прийшов грузин, до влади в Росії, стародавньої й абсолютної, наказавши Бути Добрими до Національностей. І хоча милостивий тиран робить, що може, Джакип Кулан якимсь чином залишається таким самим «тубільцем», що й раніше, росіяни щодня вимірюють ступінь його замиреності. Його червоно-буре обличчя, продовгасті вузькі очі й запилюжені чоботи, те, куди він їздить під час подорожей, і що насправді відбувається в наметах Десь Там, в аулах, серед вітрів — у такі таємниці вони вже не заглиблюються, не мають бажання того торкатися. Вони по-дружньому підсовують йому сигарети, будують для нього паперове буття, використовують як Освіченого Носія Мови. Йому дозволяють виконувати свою функцію — та й по всьому… за винятком того, що час від часу — Любин погляд, у якому є щось від соколиці — пута, небо і земля, подорожі… Або від Галини — мовчанка там, де могли бути слова…

Тут вона стала великою шанувальницею мовчання. Велике мовчання Семиріччя ще не має алфавіту і, можливо, ніколи й не матиме. Мовчання готове постати в кімнаті щомиті, у самісінькому серці, знову надаючи крейді та паперові розсудливих радянських альтернатив, принесених сюди лікнепівцями. Того мовчання не заповнити новому тюркському алфавітові, не ліквідувати його, бо воно неосяжне і страхітливе, як стихії у цьому закапелку, розраховане на помітно більшу Землю, на планету більш дику і далеку від сонця… Вітри, міські сніги та хвилі спеки в Галиному дитинстві ніколи не були настільки всеохопними, настільки безжальними. Сюди їй хотілося, аби дізнатися, що таке землетрус, як перечекати піщану бурю. Як би це виглядало, щоб вона повернулася назад, назад до міста? Їй часто мариться якась вишукана модель з пап’є-маше, місто будівничого, до неймовірності деталізоване, настільки крихітне, що підошви її чобіт одним кроком знесуть цілі його квартали, але водночас вона мешканка того міста, крихітного міста, прокидаючись пізньої ночі, кліпаючи у разюче світло дня, очікуючи знищення, ударів з небес, страшенно перенапружена від чекання, неспроможна навіть назвати те, що наближається, але знаючи — воно надто страхітливе, щоб назвати, — це вона сама, її середньоазійське внутрішнє «я» велетки, і цієї Безіменної Істоти вона так боїться…

Ці високі, зоресяжні мусульманські ангели… О, wie spurlos zerträte ein Engel den Trostmarkt[356]… Він безперестанку там, на заході, цей африканський єдинокровний брат зі своїми томиками віршів, заскородженими і засіяними тевтонським шрифтом, чорним, як згарище, — він чекає, плямуючи одна за одною сторінки, аж ген за незліченними верстами низин і зонального світла, які щороку хиляться, коли настає їхня осінь, припадає до загривка планети, немов старий цирковий вершник, що намагається привернути увагу своєю парсуною, але щоразу, після чергового досконалого кола навколо арени, йому це не вдається.

Але хіба Джакип Кулан час від часу — правда, нечасто — не дивився на Чичеріна через весь навчальний клас або несподівано з-поза зеленої глибочіні вікна дуже особливим поглядом? Хіба не казав йому той погляд: «Хай би що ти робив, хай би що він робив, це не допоможе твоїй смертності»? А ще таке: «Ви — брати. Разом чи окремо, яка різниця? Живіть. Помри почесно або підло, але не від його руки…» Світло кожної спільної осені щоразу приносить ту саму безплатну пораду, і щоразу сподівань у ній меншає. Але жоден з братів не вміє слухати. Чорний, мабуть, десь у Німеччині віднайшов свою власну версію Джакипа Кулана, якогось дітвака-тубільця, який своїми очицями розвіє його німецькі мрії про пришестя ангела з «Десятої Елегії», крила вже тріпочуть на межі сну, він прийшов ущент розтовкти біле торжище його вигнання… Обернене на схід чорне обличчя несе варту чи то на якомусь зимовому мурі, чи то на мурі з добре пригнаного землистого каменю, вдивляється у пустки Пруссії, Польщі, ліги луків чекають, а тим часом Чичерін щомісяця тужавіє і лисніє од вітру із західного флангу, бачачи, як Історія та Геополітика підштовхують їх до протистояння, радіоприймачі вищать щораз пронизливіше, а нові шлюзи тремтять гідроелектричною люттю, яка збільшується порожніми ущелинами та западинами, небо удень загусає милями опущених балдахінів, білих, як видіння про небесні юрти багатіїв, що досі грають дуже незграбно, але з кожною розісланою вказівкою дедалі менш грайливо…

До осердя невідомості Чичерін їде зі своїм вірним киргизьким супутником Джакипом Куланом. Кінь Чичеріна чимось подібний до нього самого — апалуза із Америки на ім’я Змій, він — щось на зразок перехідного прапора. Ще позаторік Змій жив у Саудівській Аравії, отримуючи щомісяця чек від навіженого (або, якщо вам до вподоби бачення параноїка, страхітливо раціонального) нафтопромисловця з Мідленда, штат Техас, аби кінь якнайдалі тримався від американських родео, де знаменитий напівдикий мустанг Опівніч у ту пору розкидав молодих вершників під спалені сонцем загородки. Змій не настільки дикий, як Опівніч, але послідовно схильний до вбивства, і що найгірше — непередбачуваний. Якщо сісти на нього верхи, він може це сприйняти з байдужістю, навіть бути покірним, наче юна діва, аж раптом, знову ж таки, без найменшого попередження, вихопившись із останнього здригання глибокого позіху, одним ударом копита може вас просто вбити, тої ж миті по-зміїному витягнувши голову до місця, де ви вріжете дуба. І не скажеш, що, мовляв, місяцями він може бути спокійним. Досі він нехтував Чичеріним, але тричі намагався зробити щось подібне з Джакипом Куланом. Двічі киргиза рятувало тупе везіння, а втретє він вчепився у жеребця і їхав на ньому досить довго й домігся від Змія такої-сякої слухняності, але щоразу, йдучи до брязкання загорожі Змія на схилі гори, несе разом з ремінною упряжжю та шматком рубцюватого гобелена, яким вкриває коневі хребет, також і сумнів, невтішну імовірність того, що попереднього разу киргизу не вдалось укоськати коня, і Змій тепер тільки вичікує слушної нагоди…

Вони їдуть геть від залізниці, подалі від приємніших країв. По крупу та на стегнах апалузи вибухають чорні та білі зорі. Посеред кожної такої нової зірки видно чітке коло вакууму, безбарвне, на них дивляться полудневі киргизи з узбіччя, шкіряться й відвертаються до обрію.

Дивна, дуже дивна динаміка нафти та примхи нафтових магнатів. Після Аравії Змій бачив не одну переміну на шляху до Чичеріна, який може бути його другою половиною — чимало конокрадів, важкі перегони, конфіскації то одним урядом, то іншим, втечі до щораз віддаленіших країв. Цього разу від тупотіння копит кидаються врозтіч киргизькі фазани, великі, наче індики, чорно-білі з криваво-червоною облямівкою навколо очей, вони тупцяють до нагір’я, а Змій переживає, можливо, останню свою пригоду, вже не пам’ятаючи джерел в оазах, повитих димом, бородатих чоловіків, вирізьблені, інкрустовані перламутром лаковані сідла, поводи з крученої козлячої шкіри, жінок на сідельних подушках, що виють від захвату в кавказьке нічне передгір’я, а хіть і буря несуть їх уздовж ледь помітної стежки… лишень сліди залишаються позаду на цих буйних трав’янистих пасовищах; тіні вгамовуються і заспокоюються у фазанячій метушні. Два вершники наполегливо прокладають шлях углиб степу, ближче до ночі запах лісів потроху зникає. На осонні, яке наразі ще не їхнє, чекає… Якесь… На них чекає неймовірне створіння, височезне і палаюче…

Навіть тепер у дорослих мріях до схвильованої Галини під’їжджає крилатий вершник, червоний Стрілець із революційних плакатів дитинства. Далеко від ґвалту, снігу, зазубрених вулиць вона зіщулюється в азійській пилюці, виставленим до неба задом очікуючи на перший дотик його… цього… Сталеві копита, зуби, якийсь посвист, помах пір’я по крижах… дзвінка бронза кінної статуї на площі і її обличчя, втиснуте у землетрусний степ…

— Він солдат, — це Люба про Чичеріна, — і він дуже далеко від дому.

Виряджений на дикий Схід, робить справу тихо, не виявляючи емоцій і явно через якийсь офіційний примус. Чутки настільки ж несусвітні, наскільки апатична ця земля. У кімнаті відпочинку сержанти пащекують про жінку: неймовірна радянська куртизанка, що носила ліфчик з білої лайки і щоранку голила витончені ноги аж од промежини. Грана кіньми Катерина в горностаї та діамантах, осучаснена. Спектр її коханців — від міністрів до таких, як капітан Чичерін, зрозуміло, що серед ліпших найліпший. Тимчасом як нео-Потьомкіни борознили заради неї далеку Арктику, а вмілі технократичні самці зводили поселення в безкраїй тундрі, цілі урбаністичні абстракції з криги та снігу, нахабний Чичерін перебував у столиці, влаштувався у неї на дачі, де вони бавилися в рибалку та рибку, козаків і розбійників, мандрівника і край відомого світу. Коли влада зрештою звернула на них увагу, Чичерін не поплатився за це життям, його навіть не відправили на заслання, він заплатив кар’єрою — настільки розходилися в ті дні вектори. Добру частину ліпших років віддаєш Центральній Азії або посаді аташе в якомусь місці на зразок Коста-Рики (ну, він волів би подивитися на Коста-Рику — трохи відпочити від цього чистилища, аби тасувався прибій, зеленіли ночі, як же він сумує за морем, як мріє про чорні вологі очі, як його власні, про колоніальні очі, що дивляться вниз із балконів з вивітреного каменю…)

А тим часом інша чутка розповідає про його зв’язки з легендарним Вімпе, головним торговим агентом «Ostarzneikunde GmbH[357]», дочірньої компанії «IG». Загальновідомо, що представники «IG» за кордоном — це, по суті, німецькі шпигуни з осідком у берлінському офісі, відомому як «NW7», і цій історії про Чичеріна повірити значно складніше. Якби це виявилося достеменною правдою, Чичеріна тут би не було — бо не могло так статися, щоб йому зберегли життя і відпустили б никати сомнамбулою у східних гарнізонних містечках.

Безперечно, він міг бути знайомий із Вімпе, їхні життєві шляхи на певному проміжку часу пролягали досить близько. Вімпе був Verbindungsmann[358] у класичному стилі з дещицею нездорового ентузіазму: красень, чия чарівність падає на вас потужними каскадами або цілими пластами: доброзичливі сірі очі, вертикальний гранітний ніс, кам’яний рот, непідвладне фантазіям підборіддя… темні костюми, бездоганні шкіряні ремені і срібні запонки, черевики з кінської шкіри, що блищали і під прозорими стелями царських вестибюлів, і на радянському бетоні, завжди франтуватий, зазвичай коректний, поінформований і пристрасний у питаннях органічної хімії, його фаху і, як вважалося, його віри.

— Уявіть собі шахи, — на самому початку свого перебування у столиці, шукаючи порівняння, яке може сподобатися росіянам, — екстравагантну партію в шахи. — А відтак показував, якщо аудиторія виявлялася достатньо сприйнятливою (маючи рефлекси торговця, він умів автоматично прокласти лінію шляхом найменшої байдужості), як перед кожною молекулою відкривається безліч шляхів, можливостей для утворення зв’язків, зв’язків різноманітної міцності, від вуглецю — найгнучкішого, царя, «Петра Великого періодичної системи» — до сполук водню, дуже численних і з однаковими ходами, достоту як пішаки… і брутальну протидію шахової дошки, що підпорядковувалася в цій хімічній грі танцювальним фігурам у трьох вимірах, «у чотирьох, якщо хочете», а ще радикально відмінне уявленням про те, чим є виграш або програш… «Schwärmerei», бурмотіли вдома його колеги, шукаючи нагоди перевести розмову на щось інше. Але не Чичерін, він би залишився. Він, недолугий романтик, слухав би і слухав, навіть ще й підтакував би німцю.

Хіба могли вони уникнути спостереження? Що далі розвивалися їхні стосунки, притлумлені та безживні, радянський ланцюжок прийняття рішень, дуже турботливий, як будь-яка родина XIX сторіччя, починав вдаватися до дуже простих кроків, щоб їх розвести. Така собі консервативна терапія. Центральна Азія. Але впродовж тижнів нерішучого і м’якого збирання інформації, поки спостерігачі ще не докумекали, що до чого… як випадають чіт і лишка у темних кишенях цієї невизначеності? Від самого початку своєї роз’яснювальної роботи Вімпе зосереджувався на бензилізохінолінах, а найбільше його цікавили опійні алкалоїди та численні їхні варіації. Аякже. Приміщення кабінету Вімпе в апартаментах доволі старого готелю було напхане зразками — німецькими наркотиками у дивовижному достатку, а Вімпе — джин Заходу — крутив ними перед дрібним обличчям Чичеріна, флакон за флаконом, аби той трохи позахоплювався:

— Евмекон, 2 %-ний розчин морфію… Діонін (тут додаємо, як бачите, етилову групу до морфіну)… Холопон і неалпон, пантопон і омнопон, усі суміші опійних алкалоїдів у вигляді розчинних гідрохлоридів… а ще глікопон у вигляді гліцерофосфатів… Ось евкадол — кодеїн з двома воднями, гідроксилом, хлоргідратом… — махає в повітрі рукою над власним стисненим кулаком… — які звисають з різних частин молекули. — Серед цих запатентованих препаратів, захоплень і подробиць минає половина гри… — Це як француженки шиють свої сукенки, nicht wahr?, стрічка тут, пряжечка тут — і фасон, той, що простіший, уже продано… А це? Трівалін! — одна з перлин його лінії. — Морфій плюс кофеїн плюс кокаїн — все у розчині, ну, геть чисто як валер’яти. Валер’янка, ja, — корінь і кореневище: ваші літні родичі багато років приймали їх як заспокійливий засіб… трохи оздоблення бісером, як то кажуть, — трохи прикрас на голих молекулах.

І що мав казати Чичерін? Чи був він там узагалі? сидів у зачуханій кімнатчині, за стінами ляпали та рипіли троси ліфта, а внизу на вулиці настільки зрідка, що можна й не брати до уваги, по старій чорній бруківці під ляскання батога гуркотіли дрожки? Або сніг шмагав по закіптюжених вікнах? Наскільки далеким оте «дуже далеко» уявляли собі ті, хто виряджав його до Центральної Азії: чи лишень його присутність у цих кімнатах автоматично означатиме його смерть… а чи навіть на цій стадії слабинки забагато, і він зможе відповісти?

— Але щойно ви позбулися болю… простого болю… за… нижче нульового рівня відчуття… я чув… — Він чув. Не найтонший спосіб перейти до справи, і Вімпе, мабуть знає всі стандартні вступні слова, які тільки існують. Дехто по-воєнному заходиться рубати навідліг шаблею, у когось кров у жилах настільки гаряча, що навіть думки про «утаєння» не виникає, — це чистісіньке божевілля, вони не просто кінноту на гармати кинуть, але й самі атаку очолять. Це велично, але це не війна. Зачекайте, буде у вас Східний фронт, і в першому ж бою Чичерін завоює славу психа-самогубці. Німецькі польові командири від Фінляндії до Чорного моря викохають до нього джентльменську відразу і цілком серйозно міркуватимуть, чи має цей чоловік бодай елементарне почуття воєнної порядності. Його ловитимуть і втрачатимуть, ранитимуть і вважатимуть полеглим у бою, а він невтримно шаленітиме — несамовитий сніговик на засніжених трясовинах, — і жодними поправками на вітер, ніяким модифікаціям дульця чи смертоносного оголовка кулі для парабелума так і не вдасться збити його з ніг. Йому, як і Леніну, подобалося Наполеонове «on s’engage, et puis, on voit[359]», а щодо нестримного шалу, то готельний номер цього штриха з «IG» міг бути сценою для перших репетицій. Чичерін має дар зав’язувати стосунки з небажаними типами, ворогами устрою sub rosa, контрреволюційними недобитками і покидьками; він цього не планує, просто так стається, а він — велетенська супермолекула з величезною кількістю вільних валентностей у будь-який час і в потоці речей… у танці речей… і хай би як… інші чіплялися й модифікували в такий спосіб фармакологію Чичеріна, назовні виявлену її побічну дію не завжди вдається розрахувати заздалегідь. Чу П’ян з червоної юрти, китайський майстер на всі руки, здається, щось про це таки знає. Першого ж дня, коли з’явився Чичерін, Чу П’ян одразу все зрозумів і перечепився через свою швабру — не стільки щоб відвернути увагу, скільки відзначаючи зустріч. Чу П’ян і сам має одну чи дві вільні валентності, він — живий пам’ятник успіхів британської торговельної політики минулого сторіччя. Ця класична оборудка досі не забулася, навіть нині відчувається її холодна чистота: привозимо опій з Індії, знайомимо з ним Китай — чудово, Фонґ, ось це опій, опію, а це Фонґ, — аха, знаціць, моя гамай-гамай! — ні, хо-хо, Фонґ, твоя кури, кури, отак, видиш? і невдовзі Фонґ приходить ще і ще, створюєш на це гімно постійний попит, змушуєш Китай оголосити його нелегальним, опісля затягуєш Китай у дві-три спустошливі війни за право твоїх торговців продавати опій, яке на цей час ти називаєш уже священним. Ти виграєш, Китай програє. Фантастика. Тож Чу П’ян — живий пам’ятник усього цього, нині цілі каравани туристів прибувають, аби на нього глянути, звичайно, коли він Під Дією…

[355] Географічна область у Центральній Азії на південний схід від озера Балхаш, Казахстан.

[356] О, як би ангел стоптав їхній Ринок Розрад (нім.). Фраза із «Десятої елегії» Рільке (Пер. М. Бажана).

[357] «Східна фармацевтика» (нім.) (прим. пер.).

[358] Зв'язківець, посередник (нім.) (прим. пер.).

[359] «Спочатку треба встрягнути в серйозний бій, а там буде видно» (фр.) (прим. пер.).