Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Божі тіні. Слотроп підносить руку. Його пальці — міста, біцепси — провінції, так, він підносить руку. Хіба не цього від нього чекають? Тінь від руки тягне за собою веселку, сягає далеко на схід — схопити Ґоттінґен. Незвичайні тривимірні тіні, що лягли на німецький світанок, так, у цих горах або під ними мали б жити Титани… Неймовірних пропорцій. Ніколи не віднесе їх річка. Ніколи не подивляться на обрій і не подумають, що все це триватиме вічно. Ані на дерево вилізти, ані рушити у довгі мандри… залишаються самі їхні глибокі відбитки, оболонки в ореолах, що лягають поверх туманів, куди поринають люди…

Ґелі дригає ногою вперед, як танцівниця, і схиляє голову набік. Слотроп показує заходу середній палець, і нерозважливий палець за мить затемнює три милі хмар. Ґелі хапає Слотропа за прутень, Слотроп нахиляється і покусує Ґелі за цицьку. Вони велетенські, танцюють по всьому паркету видимого неба. Він запихає руку їй під сукню. Вона обвиває його ногу своєю. Примари переливаються від червоного до індиго, напливами, фантастично великі, від краю до краю. Під хмарами все знерухоміло і втрачено, як Атлантида.

Але Brockengespenstphänomen[348] прикуті до тонкої межі світанку, тож невдовзі тіні знову зіщулюються, підповзають до своїх власників.

— Скажи, а той Чичерін колись…

— Чичерін для цього занадто зайнятий…

— Авжеж, тоді я, виходить, дармоїд?

— Ти інший.

— Ну-у-у… йому треба було б це побачити.

Вона дивиться на нього з цікавістю, але не питає чому — її зуби прикушують нижню губку, й «варум[349]» (варуум, гуркіт Пластикмена) завмирає у пастці рота. Так навіть ліпше. Слотроп не знає чому. Він не стане в пригоді нікому, хто хоче влаштувати допит. Учора ввечері вони з Ґелі біля старого входу до копальні наштовхнулися на патруль Шварцкомандо. Цілу годину гереро засипали Слотропа запитаннями. О, та просто тиняюся, розумієте, шукаю незвичне, як ми кажемо, «людське обличчя», зрозуміло, що захопливе, нас завжди цікавить, чим це ви, хлопці, займаєтеся… Ґелі тільки стиха посміювалась у темряві. Видно, вони її знають, у неї ні про що не питали.

Коли пізніше він завів про це розмову, вона не змогла сказати, що за справи Чичерін має з африканцями, але хай там як, пристрасті хлюпають через вінця.

— Не що інше, як ненависть, — сказала вона. — Нерозумно. Дуже нерозумно. Війна закінчилася. То не політика, і не «пішов ти до сраки, хлопче», це якась задавнена особиста ненависть у чистому вигляді.

— Енціан?

— Думаю, що так.

Виявляється, Брокен окупований і американцями, і росіянами, гора здіймається на межі радянської окупаційної зони. Цегляні руїни радіовежі з облупленим тиньком і готель для туристів бовваніють за колом світла від багаття. Тут лишень кілька взводів, нікого старшого за сержанта — всі офіцери у Бад-Гарцбурзі, у Гальдберштадті, у затишніших місцях, розважаються випивкою і трахом. Тут, на Брокені, відчувається якийсь дух образи, але хлопцям подобається Ґелі, терплять і Слотропа, і дуже добре, що ніхто з них не пов’язаний з артилеристами.

Однак безпека дуже нетривка. Майор Марві клацає зубами на весь Гарц, доводить тисячі своїх дятлів-стукачів до серцевих нападів, і вони обсипаються з дерев і лежать горічерева, коли він гарчить: Знайти цього аглицького шмаркача, мені до сраки, скільки треба людей! Нехай то буде, курва, хоч дивізія, тобі ясно, салабоне!? Лише питання часу, коли він натрапить на слід. Геть схибнувся. Слотроп і сам дещо причмелений, але ж не настільки, там уже чистісіньке божевілля з тим переслідуванням. А може… ага, спадало йому на думку, Марві змовився з тими «роллс-ройсами», що полювали на Слотропа в Цюриху? Може, їхні стосунки взагалі значно ширші. Марві має тісні контакти з «GE», а це гроші Морґана, а ще гроші Морґана у Гарварді, й однозначно він десь перетинається з Лайлом Блендом… і хто вони взагалі такі? На біса їм Слотроп? Тепер він достеменно знає, що одним із них є божевільний нацистський учений Цвіттер, а добродушний професор Ґлімпф лишень чекав у «Міттельверк», аби підібрати Слотропа, щойно той з’явиться. Крий Боже! Якби Слотропові не вдалося уночі тихцем дістатися до Ґелі у Нордгаузені, до цього часу вони б його вже давно причинили, може, б побили, а може, і прикінчили б.

Перш ніж спуститися з гори, вони примудряються стрільнути у вартових шість сигарет і кілька сухпайків. Ґелі знає друга свого друга, що мешкає на фермі в Ґольдене-Ауе, великого шанувальника повітроплавання, звати його Шнорп, і він саме прямує до Берліна.

— Та не хочу я в Берлін.

— Ти хочеш туди, де немає Марві, Liebchen.

Шнорп аж сяє, тішиться, що матиме компанію. Щойно повернувся з гарнізонної крамниці з оберемком пласких білих коробок — везе товар до Берліна.

— Запросто, — каже він Слотропу, — не переймайся, я вже сотні разів так літав. Кому потрібна якась повітряна куля?

Він веде Слотропа на задвірок, і звідти посеред зеленого схилу біля великої купи яскраво-жовтого і багряного шовку видно сплетену з лози гондолу.

— Вшиваємося зовсім непримітно, — бурмоче Слотроп. З яблуневого саду набігає гурт дітей і допомагає віднести до гондоли бляшані каністри хлібного спирту. Пополудневе сонце відкидає тіні вгору схилом, вітер із заходу. Слотроп підносить Шнорпу вогню із «зіппо» — для пальника, а діти тим часом розправлять складки аеростата. Шнорп підкручує регулятор, аж поки язики вогню з монотонним шумом не вистрілюють в отвір великої шовкової кулі. Видимі у просвіт діти беруться тріпотливими гарячими брижами. Куля повільно надимається.

— Не забувай мене, — Ґелі перекрикує гудіння пальника. — Побачимося… — Слотроп залазить у гондолу разом зі Шнорпом. Куля відривається від землі, її підхоплює вітер. Починає рухатися. Ґелі та діти тримають гондолу за планшири, куля ще не розгорнулася повністю, але вже набирає швидкості, тягне так, що вони ледь встигають перебирати ногами, сміються і галасують. Слотроп намагається звільнити для Шнорпа якнайбільше місця, бо треба стежити, щоб полум’я летіло всередину кулі й не заплуталися стропи. Нарешті куля підстрибнула вертикально, вже до сонця, а її нутро сповнилося бурхливими завитками жовтого та багряного тепла. Один за одним відпадають члени наземної команди, махають на прощання рукою. Останньою виходить із гри Ґелі у білій сукеночці, волосся зачесане назад за вуха й заплетене у дві косички, м’яке підборіддя, рот, великі серйозні очі дивляться у Слотропові, допоки їй не доводиться розчепити пальці. Вона вклякає на траві й посилає йому здаля поцілунки рукою. Слотроп відчуває, як його серце виходить з-під контролю і сповнюється коханням, а тоді злітає повітряною кулею. Що довше він у Зоні, то більше часу йому потрібно, щоб отямитися й сказати собі: ану, не будь рюмсою. Що робить це місце із його головою?

Вони шугають над ялиновою памолоддю. Ґелі та діти зменшуються до мазків тіні на зеленому лузі. Гори розходяться, розгладжуються. Невдовзі, озирнувшись, Слотроп бачить Нордгаузен: Собор, Ратушу, церкву святого Власія… квартал будинків без дахів, у якому він знайшов Ґелі…

Шнорп штурхає його ліктем і показує пальцем. Незабаром Слотроп розрізняє автоколону з чотирьох брудно-оливкових автомобілів, що поквапливо пилюжать до ферми. Так виглядає, що то «Мамки Марві». А Слотроп погойдується собі під різнобарвним пляжним м’ячем. Ну, все може бути…

— У мене завжди не слава Богу, — кричить перегодя Слотроп. Тепер куля летить неухильно на північний схід, і вони притискаються якнайближче до спиртового пломеню, піднявши коміри, між вітром у спину і теплом спереду перепад сягає градусів п’ятдесят. — Мені треба було раніше сказати. Ти навіть не знаєш мене, а ми летимо простісінько у російську зону.

Шнорп, волосся розпатлане, просто свято косовиці, тужливо так, по-німецькому, закопилює верхню губу.

— Нема ніяких зон, — каже він, так само каже й Ґелі. — Нема зон, сама Зона.

Перегодя Слотроп заходжується порпатися в коробках, які завантажив Шнорп. Їх з добрий десяток, і в кожній — товстий золотавий пиріг із заварним кремом, за такі у Берліні дають фантастичні гроші.

— Ого! — вигукує Слотроп. — Ніхера собі. Здається, у мене галюцинації, — і видає купу інших підліткових словечок.

[348] Поява привидів Брокена (нім.) (прим. пер.).

[349] Чому (нім.).